— Ну ти, Данилович... й... твою...
Вечір. Новий транспорт ще стоїть. Протягом цілого дня тривало перевантаження засланців з польських вагонів до російських. Люди вже знають, що перевантажувальна станція називається Шепетівка. Недалеко від польського кордону, але вже за нею, в Росії! Так саме говорять: у Росії. Не говорять: Радянський Союз, лише Совєтський Союз, а для скорочення: Совіти. Совіти, совітський, Росія, російський. Для людей з транспорту Шепетівка перед війною була вже у Совітах, у Росії.
— Схоже на те, що нас уже з Польщі вивезли?
— Ну. Так виглядає.
— Де таке видане, щоб поляків з власної країни вивозити?
— А хіба колись, за царя, не вивозили?
— До школи не ходив?
— Про Сибір не чув?
— Знов роздряпали нам Польщу. З одного боку німці, а росіяни з другого...
— Нема вже нашої Польщі, то хто тепер заступиться за таких бідолах, як ми?
— Як це нема Польщі? З Польщею, брате, є як з тим лісом: «Не було нас — був ліс, не буде нас — буде ліс».
— Дай, Боже, дай, Боже!..
Шепетівка. Сніг рясний, морозний іней не могли скрити вбогої колишньої гидоти. Видно її було навколо. Навіть на станції. На небагато здалися густо понавішувані, будь-де і будь-як, червоні транспаранти й прапори. І численні портрети Йосипа Сталіна. Ленін появлявся рідше. А ще рідше два бородачі: Маркс і Енгельс, про яких люди з транспорту мало що знали.
На станції протягом цілого дня ревіли маневруючі паровози. Ревіли також маршовою музикою велетенські станційні гучномовці.
У Шепетівці нарешті людям з транспорту дозволено набрати води. По двоє, троє з вагона, нав’ючені відрами, банками, горщиками, що в кого було, — приведені конвоєм під залізничний насос — брали воду. Вода! Незважаючи на мороз, деякі відразу насичували спрагу, вмивали руки й обличчя. Біля насоса була єдина можливість зустрітися з людьми з інших вагонів, про щось запитати, щось почути, поділитися новинами. Декому пощастило навіть обмінятися кількома реченнями із залізничниками, які крутилися по станції. Нові конвоїри, переважно молоді солдати з призову, головне росіяни, не вміли української мови, не кажучи вже про польську. Від самого початку були згідно з регламентом суворі, особливо в присутності начальників. Легко було помітити, що бояться їх, як вогню. Взаємного довір’я один до одного не мали. На одне зважали завзято, щоб тільки, борони Боже, конвойований не втік. При кожному виході з вагона і при кожнім поверненні говорили без запинки найсуворішим голосом необхідну їм формулу:
— Увага! В разі спроби втечі — стріляємо без попередження!
А кожний запопадливіший конвоїр додавав:
— Під час дороги — крок ліворуч, крок праворуч — стріляю без попередження! Ясно? Тогда марш!
Але навіть найбільш суворий, найстаранніший у виконанні службових обов’язків конвой при такій юрбі всього помітити і допильнувати не був у змозі.
Місцеві залізничники, росіяни і українці, також не знали, яка станція є призначеною ворволинецькому транспортові. Але оскільки їх перевантажено на широкі полотна, то, відомо, що повезуть углиб Росії. Тільки куди?
— Таких транспортів, як ваш, ще в Шепетівці не було. Жінки, діти! А за що вас везуть?
— Щоб ми це знали! Забрали з хати й везуть.
— А командири говорять, що ви польські пани, буржуї, поміщики, бунтуєтесь проти радянської влади.
— Ми поміщики, буржуї? Щось мені здається, чоловіче, що мої штани мають на сраці більше латок, ніж твої.
— Ні, таких транспортів, як ваш, то ми в Шепетівці доти не бачили... Звичайно, ще до зими на такі самі транспорти вантажено польськіх офіцерів, що тугу неволі сиділи. Чимало, чимало їх було. Казарм не вистачало, то тих ваших офіцерів навіть по школах держали. Але то справді були панове! Мундири елегантні, гарні чоботи з халявами... В одного то я навіть годинника собі купив. А куди їх звідсіль повезли, також не знаємо.
Російські вагони були значно більші, обширніші. А що найважливіше — мали нари! Двоповерхові, збиті з дошок. Перші сварки почалися в транспорті про місце на нарах. Найкращі були наверху, біля самої стіни. Гірші внизу, особливо при дверях. Найгірші близько клоачної труби. Нічого не вдієш, хто перший, той кращий, і люди з цим правилом погодились. Але незважаючи на це зробили два винятки: для матерів з дітьми при грудях. Для Наталки Даниловичевої і колоністки Ганки Зелькової місця на верхніх нарах знайшлися.
Найважливіше, що були нари!
Найважливіше, що було трішки води!
Найважливіше, що могли в грубці розпалити вогонь!
Найважливіше, що в темряві карбідний ліхтар, свічку або поліно можна було засвітити!