Поділили нари. Потім ділили воду. Мало її було на стільки людей, але хоч чаю могли всі напитися. Адже ж від пару днів не милися. Сварки сварками, але й в цьому випадку жінки дружним хором признали, що немовлят купати належить. Отже, виділено молодим мамам додатковий горщичок води. Їм також поступилися першістю, щоб собі цю воду в грубці зігріли. Але вже про наступну чергу поставлення горщичка згоди завеликої не було. Сварилися, де зібрати багажі, бо кожен хотів мати їх близько від себе, кому скільки місця належить на нарах, хто з ким хотів би бути в сусідстві.
Ніч, транспорт — все стоїть. Назовні шум проїжджаючих поряд поїздів, порикування російських паровозів. У вагоні люди якось повкладалися, місця для себе знайшли, сплять. Але не всі. У проході поміж нарами жевріє розпалена до червоного кольору грубка. Цілюще тепло розпливається кругами по вагону. Не скрізь доходить, але завжди до грубки можна підійти, витягнути долоні і хоч на мить огрітися. У відкритих дверцятах грубки переливаються, миготять золотисто-червоні смуги полум’я. Вогонь! Дає тепло і притягає, мов магніт.
Навколо грубки зібралися чоловіки. Коптять подільський тютюн-самосійку і неголосно, щоб не розбудити сплячих, говорять, говорять.
— Ну й якось помаленьку всі повкладалися, — Мантерис порився в грубці, порухав іскри і тріскою припалив закурок. — Ще трохи, а в отих вагонах мабуть ми б подушилися. Тут також не дуже просторо, але все-таки...
— То я вам, мужчини, скажу, що з тим просторо чи не просторо, це таке, як то було з одним євреєм, що мав сварливу дружину і купу дітей, рабином і козою... — Біалер грів закостенілі руки і розповідав їм цей анекдот. Пореготали хвилину.
— То не примірюючи, з тим твоїм єврейом і козою було те, що тепер є з нами; радіємо, як дурні, що вагон маємо більший.
— Тільки шкода, що нема такого рабина, щоб нам у цьому нещастю щось мудрого порадив.
— Хай йому біс, ви, євреї, то все вмієте якось собі пояснити.
— І скрізь вам добре.
— Ну так! Ти такий, Йосеку, ніби мудрий, то чому дав себе вивезти? Не міг своєчасно у тих твоїх єврейських комісарів у Товстому або навіть в Заліщиках поради пошукати? Напевно допомогли б тобі, як це єврей — єврею.
— А бо то може неправда? Як тільки совіти до нас увійшли, то хто їх у Товстому вітав? Тільки євреї й українці!
— Я там нікого не вітав,— захищався Йосек,— ні при Польщі, ні при Совітах. Бог дав жити, то собі жив. Бог дозволить жити, буду собі жити. Все в руках Найвищого!.. Нехай кожен сам за себе відповідає. А почуте не можна порівняти з баченим! Чи ти мене, Мантерисе, бачив, щоб я когось у тому Товстому вітав. Ну?
— Має рацію! Що то, мужики, не знаєте Йоська? Йому так до комісарів, як мені до княгині Любомирської! Євреї, євреї! А що це, може, не було у Товстому таких поляків, які також совітів вітали?
— Кого маєш на думці? Дереня?
— А хоч би і його! А Домбровський то ніби не вітав? Навіть промову на ринку виголошував.
— Засрані діди й комуністи! А чи мало то той Дерень перед війною насидівся в поліції? За комунізм його тягали.
— Комуністи чи не комуністи, але поляки і все! То як це ворогів, що на Польщу напали, вітати?
— Але й так червоні банти гівно їм допомогли! Ось обидва тепер їдуть, як ті кролики, у цьому ж самому транспорті, що й ми.
— Неможливо! То їх також забрали?
— Особисто у Шепетівці я розмовляв з Деренем, отак як тепер з вами.
— Так-то часом у житті буває. Мужчини, а пам’ятаєте ту Балікову німецьку вівчарку?
— Лютий як чорт, ледве мені колись штанів не пошарпав.
— Вишколений! Кароль його від поліцейських у Товстому купив.
— Ну то тепер собі подумайте, що той собачка від самих Ворволинеців летів за нашим поїздом аж до Тернополя! Там, де ми небіжчицю Яворську залишили.
— Не розповідай!
— Бігме, що так було... Знайшов Кароля, вив, гавкав перед вагоном, а якийсь долбаний боец застрелив його...
— Вірний собачка.
— Як то собака. Адже так говорять: «вірний, як собака...
— А ви чули, що дідусь Калиновський померли?
— Світи, Пане, над його душею!... Як, коли?
— Ясен Калиновський біля насоса мені говорив... Відразу другої ночі, коли ми з Ворволинців вирушили, то як дідусь заснули, так вже й не проснулися.
— За бабусею пішли.
— І так, як нашу Яворську, винесли дідуся Калиновського з вагона і десь там на снігу залишили.
— Без ксьондза, без християнського поховання...
— Бабуня Калиновська, Яворський, Яворська, дідусь Калиновський, з малим Владеком також невідомо, що діється.