— Заледве пару днів минуло, а вже стільки наших з Червоного Яру ми загубили.
5
ві доби минуло від останньої стоянки. Люди, зачинені в вагонах, не бачили світу Господнього, бракувало їм води, палива, не кажучи вже про шматок хліба чи теплу їжу. Транспорт, якщо навіть зупинявся, то найчастіше вночі, на віддаленій вітці. На кожній довшій, особливо нічній стоянці засланців будили галаслива біганина по даху і биття молотками в підлогу знизу вагонів. То конвой перевіряв у такий спосіб, чи засланці не підготовлюють собі можливості виходу з вагона, втечі з транспорту. Везли їх по-злодійськи, скритно, всякими способами ізолюючи від місцевого населення. Протягом перших тижнів подорожі це було особливо очевидним і тяжким.
Транспорт затримали на довше лише в Києві. Стояв на східному боці Дніпра, на великій станції в Дарниці. За кожним разом, коли брязкав засув у вагоні і скрипіли примерзлі двері, люди не знали, що їх чекає і чого сподіватися. І далі не мали поняття, де має бути межа їх мандрівки, куди їх везуть і що їх там, у тому невідомому, чекає. Поїзд ставав, двері скрипіли, люди чекали в напруженні: а може то саме тепер, вже? Тим часом двері відкривалися і конвой досвідчено сповіщав:
— Трі человека, два вєдра і мєшок! Будемо вантажити продукти. Бистро, давай, бистро, бистро!...
Паливо, майже завжди промерзлий вугляний пил, вантажили окремо. Тоді вказівка конвоїрів звучала коротше:
— Два человека за угльом! Бистро, Бистро! Давай, давай...
І за кожним разом падала ота трафаретна осторога:
— Вніманіє! В разі спроби втечі — конвой стріляє без попередження!
У Дарниці розпочалася перевірка списку присутності. До вагона видерся помічник коменданта, повнолиций, коротконогий пузанчик. Розпорядився, щоб усі, включно з немовлятами, перемістилися в один бік вагона.
— Перевіряти будемо, чи ви не загубилися,— зажартував.
Наказав солдатові перешукати залишену частину вагона.
Солдат заглядав, де міг, і не знайшов нікого.
— Харашо! — втішився старшина.— А тепер прочитані проходять назад на своє місце.
Старшина читав, відмічав на карті, солдат рахував. Нікого не бракувало. Нікого чужого також не знайшов.
— Пане! — атакували його жінки.— Води хоч би нам дайте! Над діточками змилуйтесь! Як довго ще будемо так мучитись? Куди нас везете?..
— Тихо, баби, тихо! Всьо будет! Тільки спокійно, тільки спокійно!
— «Все буде, все»... Нічого, тільки обіцяєте, а ми тут невдовзі виздихаємо і будете мати спокій!
— Спокійно, баби, панове громадяни! Як говорю, що все буде, то буде. А то ніби для чого я список перевіряв? Треба знати, скільки хліба, скільки порцій супу вам виділити.
— Вугля не маємо!
— Ну бачите! Усе треба точно порахувати. Радянська влада любить порядок. То не так, як там було у вас, у тій панській Польщі... А коменданта вагона маєте?
— Якого знов коменданта?
— А ніби навіщо нам якийсь комендант?
— Ну бачите! Кричите, але не є приготовлені. Коменданта навіть не маєте! А комендант вагона, колишні панове, а сьогодні громадяни, вам потрібен для того, щоб хтось за порядок у тому вашому колективі був відповідальним! Ось, щоб наприклад у зв’язку зі сказаним, комендант кожен раз людей за харчами або ж по паливо назначив, щоб вам порцію справедливо розділив... Ясно? Ну, то замість кричати, спочатку виберіть собі коменданта, а той нехай виділить пару людей, бо невдовзі будемо провіант отримувати! Нема чого так хвилюватися.
Задоволений собою, старшина вискочив з вагона. Двері засунули, скоба запала на своє місце.
Комендантом вагона без великих суперечок схвальними вигуками висунули Даниловича. Хотів чи ні, не випадало людям відмовити.
— А якщо вже така ваша воля, то мусите мене слухати, бо не маю наміру з кожним окремо гризтися. Дітвора також, бо пояса не пожалкую.
— А звичайно, бо також розплигалися, як жеребці на луці.
— Тепер підготуємо собі відра, мішки, що там хто має придатне, щоб мали під рукою, як вас викличуть. Може, справді нам щось нарешті дадуть.
До провіанту назначив Зелька, Малиновського й себе. Хотів розпізнати за першим разом процедуру одержування харчів, а при нагоді розглянутися по світі. За паливом і водою назначив Корчинського, вчителя з Товстого, Бронека Шушкевича і молодого Шайну.
Кароль Корчинський добігав сороківки. Віку не було по ньому видно: худорлявий, спортивної фігури, середнього зросту. У Товстому немало років навчав польської мови та історії. До війни був завідуючим школи. На війну призваний не був; інвалід, поранений у двадцятому році на польсько-більшовицькій війні. Холостяк. Разом із ним на заслання їхала мати, стара, сивенька і тихесенька пані, яка нікому не заважала.