Спочатку викликали по вугілля і воду. Ранок був сонячний, морозний. Гостре повітря затикало легені, яким брак було кисню. Корчинський глибоко зітхнув, протер залиті сльозами очі й, освоївшись з ясністю дня, з цікавістю розглянувся навколо. Удалині видно було велике місто на височині, обривистий береговий схил, а на ньому серед вкритих інеєм дерев у парку поблискували на сонці золотисто-зелені, характерні церковні куполи. Корчинський не мав сумніву, що як далеко зір досягне, бачить високий берег Дніпра й місто Київ.
Вугілля й води їм не жаліли. Шушкевич згинався під метровим мішком. Корчинський з Шайною несли великий казан і два відерця води. Транспорт стояв на далекій, безлюдній залізничній вітці. Місцевих не було видно. Навіть залізничники, звичайно рухливі й цікаві, не показувалися. У вугільному складі, біля водопроводу і по дорозі зустрічалися тільки з людьми з інших вагонів. Конвоїри старанно доглядали, щоб їм хто не втік, зате в розмовах не перешкоджали.
Цей же конвой повів Даниловича, Зелька і Малиновського по провіант. Данилович розглядався за знайомими. Зелєк не втрачав надії, що при цій нагоді йому вдасться роздобути крихту молока для донечки, бо її мати з кожним днем втрачала корм і немовля меркнуло на очах. Малиновський журився, чи їм хоча б на цей провіант посудин вистачить.
— За царя, Святий Пане, москалі, чого як чого, але їжі, Святий Пане, то нам не жаліли.
Малиновський під час першої війни — австрійський солдат Франца Йосифа — потрапив у російську неволю і любив про це при будь-якій нагоді розповідати.
Харчі видавали в бараку, неподалік віадука. Легко було зорієнтуватися, що не один транспорт уже тут постачався. Кухня була організована по-військовому і солдати в ній куховарили. Спочатку видали їм хліб, по півкілограма на особу. Хліб житній, печений на жерстяних, прямокутних невеличких листах. У наступному віконці відмірювали їм два відерця густої пшоняної крупи, приправленої риб’ячим жиром.
— Це вже всьо? — здивувався Малиновський. І при нагоді спробував заговорити по-російські.
— Всьо, дідусю, всьо! — усміхнувся шеф кухні, наглядаючий за поварами вусатий старшина.— Належить по два відерка на вагон. Норма, дідусю, норма.
Зелєк попросив старшину:
— Пане, дайте мені трохи молока. Для донечки, немовлятко ще, біля грудей. Хоч трішечки, з півгорщичка...
— Таке мале ребьонко має,— своєю безпорадною російською пробував допомагати йому Малиновський.
Старшина не дуже їх розумів, второпав лише, коли Зелєк витягнув з кишені й показав йому маленьку пляшечку на молоко:— А молока хочеш? А звідки я тобі тут візьму молока? — старшина безпорадно розвів руки.
— Дєник дам, часи,— Зелєк благав зі сльозами в очах.
Конвоїр, який доти мовчав, відштовхнув його від віконця.
— Ну, хватіт! Беріться за посуду і пішли. Бистреє, давай бистреє.
Справедливо, без більшого вередування і сварок, поділили ті скромні харчі. Хліб порізали на порції, кашу відміряли півлітровим горщичком. Куштували більш ніж їли, бо цікаві були цієї першої, чужої страви. Запивали кислий хліб водою. Хто мав трохи цукру, солодив, інший задовольнявся щіпкою солі. Почався другий тиждень подорожі, закінчувалися рештки домашньої їжі. Найчастіше то були куски солоного, копченого сала, крихти засохлого сиру, рештки згірклого масла у глиняному глечику. Хто з них мав час і голову на те, щоб на дорогу як слід забезпечитись? Брали люди хап-лап, що їм саме під руку потрапило. А зрештою, хто з них міг передбачити, що везтимуть їх так довго.
Їжа їжею, але людей у вагоні найбільше цікавило, що там назовні діється, що бачили, про що довідалися ті, які ходили по забезпечення. Отже один через другого розповідали. І хоч новин принесли чимало, однак серед них все ще не було тієї найважливішої, на яку люди від першої хвилини виселення очікували: куди й навіщо їх везуть?
Мовчав з цього приводу недоступний комендант транспорту. Мовчали солдати-конвоїри, яким, ясно, заборонено всяких позаслужбових контактів із засланцями, та й які, напевно, самі про кінцеву станцію не були повідомлені. Найбільш говіркий з охорони, помічник коменданта, «пузанчик», як його люди встигли охрестити, збував їх запитання жартами.
Нічого певного не могли сказати звичайно добре поінформовані залізничники, з якими час від часу вдавалось обмінятися парою речень.