— І постіль також?
— А беріть, що хочете. Ну бистро, бистро! Баня!
Зганяли людей до тої лазні з трьох вагонів ураз, бо стільки людей могло там вміститися. Наперед до великого залу, куди входили промерзлі, дехто з оберемками одягу й постелі. Потім був гардероб, де казали їм роздягнутися догола і здати одяг, включно з особистою білизною, до пральні. А потім уже була баня відповідна, парка, просмерділа гниллю дерев’яних фундаментів, людським потом, хлором і сечею, заволочена клубами пари. У дверях у баню діставали по жмені чорної та рідкої, як смола, мильної мазі. З душу на стелі текла гаряча вода.
Конвоїри пильнували баню назовні, всередині, і тут був перший шок для жінок — обслуга складалася виключно з мужчин. На перший погляд можна було пізнати, що майже всі з них — то в’язні, криміналісти. Другий соромливий шок чекав на них у роздягальні: під душ заганяли всіх разом — чоловіків, жінок і дітей.
— Як це так? Разом?
— Справжнє божевілля.
— Жодного сорому ані милосердя.
— Як з худобою, з нами поводяться або ще гірше.
— Давай, давай, бистреє, господа полякі! Інші на свою чергу чекають. Не божеволійте, люди, що буцімто у бані не були? То де ви дотепер жили, на якому світі? У нас, в Росії, без бані ні кроку; у нас повна культура! Ну входьте, баби, входьте. Випаритесь, то й жити вам захочеться заново. Бистреє, бистреє!
Не розгаданим буває людський характер. Раптовий пронизуючий сором, брутальне приниження додає людині авторитету. Люди з транспорту піддалися шокуючій для них процедурі з гідністю, якої, мабуть, самі від себе не сподівалися.
Змушені до спільної наготи, дивилися на себе й не бачили. Жодного дурного жарту. Жодних докорів і хіхікання. Жодної непристойності. Люди вмивалися мовчки. Мовчки вдягалися. Мовчки, на суворому морозі, повертали до вагонів.
7
се має свій початок і кінець. Транспорт стояв протягом цілої ночі. Вранці двері вагону раптом відсунули, без звичайного попередження. До вагона видерся помічник коменданта пузанчик.
— Ну, гражданін — пан Данилович — конец! Прієхалі! Це станція вашого призначення. Перевіримо список і будемо вивантажуватись.
Данилович не встиг зреагувати, коли скупчені за його спиною, особливо непосидливі дітлахи, наробили вереску:
— Висідаємо! Висідаємо!
— Ми на місці!
— Нарешті!
— Упаковуємося!
— Висідаємо!
— Збираємося!
— Що це за станція?
— Ісусе, Матір Божа! Нарешті, нарешті!
Повідомлено засланцям рішення: заки вивантажаться з вагонів, отримають ще гарячий суп і пайок хліба. Мають упакуватися і підготуватися висаджуватися. Далі поїдуть саньми.
— Куди?
— До місця поселення.
— А далеко то ще?
— В Сибіру скрізь далеко, земля наша безкрайня, жити — не вмирати!
— А може, тут можемо залишитися?
— Начальство знає краще, де для вас місце підготувати. Адже ви селяни, яка з вас у місті користь?
— А що це за станція, можна знати?
— Можна. Це місто називається Канськ.
Дозволено виходити з вагонів, щоб тільки не віддалялись від транспорту. Мов вироєні бджоли, люди бігали, клубочилися навколо транспорту, шукали родичів, знайомих, віталися, плакали. Конвоїри не забороняли людям контактів, стояли у рідкому кордоні.
— То як це місто називається: Канськ?
— Канськ! Ми є у Східному Сибіру.
— Морози, Ісусе Господній, мабуть із сорок градусів! Замерзнемо тут на бурульку!
— Живуть тут люди? Живуть! Ну то і ми якось справимося.
— Якраз! Доведеться нам здихати у тому проклятому Сибіру. Хіба ж мало поляків з Сибіру не повернулося?
— Від віків, від віків це ж саме.
— Не крякайте! Подивіться краще, скільки тут нашого польського населення! Аж роїться. І це тільки з нашого одного транспорту. Зрештою легко порахувати: п’ятдесят вагонів у нашому транспорті, в кожнім вагоні не менше по півсотні людей.
Кілька хлопчаків ввели в оману контролюючих і викрались до міста. З першого кроку дивувало їх тут усе. Канськ був дерев’яним містом. Одноповерхові будинки з різьбленими віконцями. Високі плоти з дощок, дерев’яні хвіртки і ворота боронили доступ на подвір’я. Вздовж вузьких, засніжених вуличок тротуари з грубих дощок. До червоних транспарантів з лозунгами, що прославляли Сталіна, вже звикли. Магазини убогі, без вітрин. «Столовая № 1» — вчилися читати по складах кирилицю. «Пекарня». Довга черга жінок, закутаних у вовняні хустини. Мужчини у хутряних шапках-вушанках, усі в теплих валянках. На їх тлі поляки, одягнені в куртки, чоботи з халявами, черевики, у спортивних шапках або кашкетах на голові, — дивно відрізнялися, в них легко можна було пізнати чужих. Місцеві приглядалися до них з цікавістю, але ніхто їх не зачіпав. Мали при собі кілька рублів, відважились зайти до магазину з вивіскою «Продтовари». За прилавком стояли дві дівчини у білих халатах, з білими чепчиками на головах. У куті, біля чавунної грубки грів закостенілі руки якийсь дідусь. Мала дівчинка купувала червоні цукерки і глазуровані пряники. Вказали на цукерки, потім на пряники.