Раптом по всьому селу залунало скажене гавкання собак, а якісь чужі, озброєні люди, в супроводі голосних вересків і прокльонів прикладами гвинтівок почали добиватися до хат. Іржання коней, ричання наляканої худоби, усе це змішане з жалісним голосінням жінок і дитячим плачем. А до того час від часу постріли з гвинтівок, які луною відбивалися в чистому, морозному повітрі.
Так людям з Червоного Яру об’явилася трагічна година вивозу на сибірську каторгу.
Для зацікавлених історією зазначимо, що відбувалося це точно 10 лютого 1940 року.
Обійстя Калиновських, найвеличніше й найбагатше у Червоному Яру, розташувалося на краю села, біля дороги з Товстого до Борщова. Мабуть тому до Калиновських у першу чергу вдерлися енкаведисти з місцевими українськими міліціонерами.
У Калиновських у дворику впав перший постріл і перша жертва: Британ, гірська вівчарка, яка, захищаючи господарську садибу, стрибнула на радянського офіцера у білому кожусі і до крові роздерла йому руку, в якій той тримав наган. Забурлило у дворику. Британ не пускав. Лише постріл з солдатської гвинтівки поклав край його собачій вірності. На той галас зі сну зірвався молодший з Калиновських, Янек, і підбіг до вкритого інеєм вікна. Дідусь Фелікс також прокинувся.
— Що там, Ясю?
— Британ когось термосить... Якісь люди... з гвинтівками.
— Стріляють! Мабуть — бандерівці! Не відчиняй, упаси Боже!
— Британа, мабуть, убили...
Рівночасний гуркіт до дверей і до вікон. Янек відстрибнув від вікна й вхопився за сокиру. У дверях кімнати став заспаний батько.
Гуркіт затих.
— Агей, Калиновський, відчиняй! Що там, повимирали всі ви чи що?
— А хто там? — батько, підстрибуючи на одній нозі, втягував штани.
— Це я, Борма, йдемо до тебе з міліцією. Не бійся, тут свої, відчиняй.
— Борма, Дисько Борма, по голосі його пізнаю. З міліцією, говорить... Треба відчинити, нікуди не дінешся... — бурмотів півголосом батько.
Накинув кожуха на плечі й вийшов до сіней. Калиновська також уже встала і тремтячими руками запалювала нафтову лампу.
Разом з холодом і клубами пару до кімнати вірвалося двоє червоноармійців з гвинтівками, на яких штики були, мов піки, а за ними Дисько Борма і молодий офіцер у білому кожусі.
— Рукі вверх, все под стєнку! Не рухатися! А ти, бабушка, чого ще чекаєш? Вставай! Бистро, бистро! — покрикував солдат над ліжком бабки Луції.
Бабка від півроку лежала паралізована. Дивилася на це, що діялося, наляканими очима, але ані рушитись, ані відізватися не могла.
— Паралізована,— заступилася за тешу Регіна Калиновська.
— Облиш її! Перешукай все,— наказав солдатам молодий офіцер. Наган сховав у кобуру, але все підтримував кровавлячу, покусану Британом долоню. Калиновська, не чекаючи, налила води у таз, подала офіцерові чистий рушник і пляшечку з йодом.
— Проклята собака...— офіцер засичав від болю, залив рану йодом і замотав долоню рушником. — Спасібо, пані.
З другої кімнати солдати привели двійку заспаних малюків.
— Нікого більше там нема! — доповіли.
— Всі? — офіцер у білому кожушку питально глянув на Борму, який разом з тутешнім міліціонером, Трофимуком із Ворволинців, стояв біля самого порога і дотепер не відізвався ані словом. Питання офіцера Борма підтвердив кивком голови.
— Всі. Ну, харашо, зараз це перевіримо, — офіцер вийняв якийсь папір. Розгладив його на коліні й наблизився до лампи. У кімнаті стало тихо, лише старий настінний годинник голосно тікав.
— Всі. Так, зараз переконаємося... Калиновський Юліан Феліксович — то котрий?
— Син Фелікса — це я... А то мій батько, Фелікс Калиновський, моя мати, Луція Калиновська, моя дружина Регіна, а то мої діти: Ян, той найстарший, потім Ромцьо, значить Роман Калиновський. Ну й Іринка, то та наймолодша.
Офіцер недогризком олівця відмітив щось на своєму папері, краєм ока поглядаючи на Борму, який кивками голови підтверджував слова Калиновського.
— Так, так... Ну, хорошо... А чужих у вашому домі немає? Біженців, колоністів, польських солдатів?
— Нема, пане товаришу офіцере, ми тут самі свої.
— А зброю маєте?
— Не маємо. Навіщо нам зброя, пане...
— Ну, ну, господарю, дивіться! Зробимо точний обшук у цілій садибі і якщо щось знайдемо, то тоді буде гірше. Ліпше віддати добровільно... — зупинився на мить і сягнув за черговим папером.
— А тепер, громадяни, об’явлю вам постанову радянського уряду, від якої, і це скажу вам відразу, немає жодного відкликання. — Наблизився до лампи і прочитав зміст одним подихом: — «Указом советского правительства граждане: Калиновский Юлиан Феликсович разом з цілою родиною переселяється в другую область на території СРСР...»