Але той їх одяг також не на тутешні зими. Мріють про валянки, ватяні фуфайки і ватяні штани, про шапки-вушанки, про шкіряні однопальцеві рукавиці, які носять тутешні. Звідки їх взяти, де купити, у кого обміняти? Комендант щоправда обіцяє, що з дня на день згадане доставлять до магазину і стахановці зможуть собі купити. Але увесь час лише обіцяє.
Тоді, ковтнувши трішки гарячої рідини, залишивши в бараку на цілий день наймолодших дітей, старих і хворих, волокуться з бригадою на своє лісництво. Далеко, часто декілька кілометрів від Калючого. Йдуть один за одним, бо сніг глибокий. Мовчать, щоб захистити від ранкового морозу паруючі ніздрі. Губи хапають повітря короткими риб’ячими ковтками. Сєдих, який іде попереду, затримує бригаду.
— Здесь! — кидає коротко, це означає, що сьогодні вирубка буде саме тут. Кличе до себе десятників, щоб поділити роботу.
Бригада не ледарює, збирає, нагромаджує сухі вітроломи і розпалює великі вогнища. Люди заслоняють перед гарячим блиском обличчя, гріють окостенілі руки, нагрівають держаки сокир, гострять пили.
— Починаємо! — категорично наказує Сєдих і бригада неохоче розходиться на визначені місця.
Навколо дерев, призначених до вирубу, витоптують глибокий сніг, щоб вирубникам було зручніше. Заки почнуть пиляти, задирають голови вгору, оглядають високе дерево і його крону, дебатують за кожним разом, в який бік звалиться. Протягом кількох перших днів Сєдих вирішував це сам. І не трапилося йому, щоб помилився. Поволі і вони цього навчилися. Спочатку підрубували дерево сокирою, скісно з того боку, на який мало впасти. А потім пиляли. Коли могутнє дерево починало розпачливо дрижати, снігом порошити з гілляк, це була певна ознака, що за хвилину піддасться і впаде. Тоді спішно виривали пилу і відстрибували в різні боки, з голосним остерігаючим криком:
— Бєрєгісь! Бєрєгісь! Увага, увага! Валиться!
Пильщики без хвилини відпочинку йшли до наступного дерева, а поваленим займалися інші. Переважно були то жінки і молоді, майже ще діти. Їм належало відрізати верхівки, гілляки і спалювати їх у вогнищі. Хто знає, чи не важчу працю від пильщиків мали ті з бригади, які мусили звалену і впорядковану колоду витягти зі снігу, дотягти її, докотити на берег ріки. Їм було легше, коли вируб відбувся на височині, що спадала до ріки. Гірше, коли вируб був на рівнині, а часто досить далеко від ріки.
Опівдні їм належала півгодинна перерва. Відпочивали, як уміли. Середина березня, день стає довшим, сонце на чистому, морозному небі ласкавішим. Безвітряно. То тут, то там зсунеться з дерева велика шапка снігу, заблищить льодова бурулька. Потрошечку, потрошечку, але провесна дає вже знати про себе. Як добре сісти на гілки, опертися на стовбур, примкнути повіки і виставити втомлене обличчя до сонця! Коли сипле сніг, а якщо в тайзі сніг падає, то пушисто й густо, тоді на короткі хвилини зганяють на відпочинок біля вогнища. Не їдять, бо нема що. Дехто навчився вже збирати з модрини живицю і безнастанно її жувати. Особливо молоді. Гірко точила слину і пухирцями стріляла в зубах, але голоду не заспокоювала.
Сєдих, який «сєри» з рота не випльовував, радив:
— Голод сєрою не обманути, але зуби тобі почистить, ясна подубить. Від цинги добра.
Зимова тайга, окрім дикого звіра, немає чим голодного й беззахисного нагодувати. Хіба-що з-під глибокого снігу випадково вигребти минулорічну ягоду: болотяну коричневу клюкву або червону брусницю. На звіра засланці не могли полювати. Коли хотілося пити, сніг лизали зі жмені. Це не сподобалося Сєдих.
— Завтра зі складу одержу котел. Тільки якісь горщички до пиття будуть потрібні.
Ой, як той закопчений, жерстяний котелок їм придався! Палили ранкове вогнище. Поставили котелок на триногу і топили в ньому сніг, варили воду.
— Сибірський чай будемо пити.
Дивувалися за першим разом, коли Сєдих вкинув у булькаючий кип’яток дрібно поламані стебла дикої малини і чорної порічки. Завалені цим були цілі луки, особливо в котловинах струменів, впадаючих до Пойми. Сибірський чай темнів і пахнув малиною.