— Вітаміни! — хвалив Сєдих і голосно сьорбав паруючий на морозі кип’яток.
З цієї нори бригада Сєдих пила чай кожного дня. Не минуло багато часу, як ціле Калюче пило сибірський малиновий чай.
Сутеніло, допалювалися вогнища, коли бригадир давав нарешті бажаний сигнал.
— Каньчай работу!
Втомлені, голодні до болю у шлунку й безладу в голові волоклися до бараків. Дехто поспішав відразу під їдальню, де вже чекав хтось з сім’ї з посудом на обід. Потім ще до пекарні по щоденну норму хліба. І тільки тоді у теплий барак.
Ще у вагонах засланці впіймали вошивість. І ніяк не могли її позбутися. Ненажерливі паразити гніздилися у волоссі і закутках одягу. Не помагало часте прання білизни в лугу, який робили з дерев’яного попелу, бо мила не мали. Не допомагало викидування одягу й постелі на мороз. Не дуже сприяли парення в лазні, осмалювання біля вогнища і щоденні розшуки. З вошивістю не могли дати собі ради. І немов цього було ще мало, у Калючому вже першої ночі після заселення бараків впала на них ще одна біда, біда клопів! Старі табірні бараки були наскрізь заклопленими. Після виселення з них в’язнів, зголоднілі кровожерливі паразити тільки чекали на чергових жертв. Заледве стемніло і люди вкладалися до сну, цілі рої клопів вирушали на жирування. Десантом причалювали зі стелі, вилазили зі стінних шпар і щілин, атакували з-під нар. У бараку гніздилися цілі стада чорних дорідних тарганів і хоч також спричиняли клопіт, бо цілими жменями топилися в воді, в супі, але принаймні не бралися гризти людей.
Усі чекали неділі. У той день не працювали. Сніданок видавали на годину пізніше, можна було трішки довше поспати. А якщо спати не вдавалося, то хоча б тільки полежати на нарах, намагалися про все на мить забути, полінуватися. А може, навіть помріяти. Хліб видавали в суботу ввечері, відразу на два дні. Якщо хтось умів затримувати голод, то на неділю мав цього хліба трохи більше. Обід приносили в барак і з’їдали його в сімейному колі. В неділю ходили в баню, прали, сушили, латали щораз більше пошарпану при роботі одежу, рятували, як могли, чоботи, що розліталися, просякнуті вологою, били вошей і випалювали клопів. В пообідню пору лазили по бараках, відвідували старих і нових знайомих, обмінювалися почутими плітками й новинами.
У неділю також, і то все частіше, ходили на похорони, гребли у вічно замерзлій сибірській землі своїх померлих. Якщо смерть прийшла по когось протягом тижня, його соснова, грубо тесана труна мусила чекати на неділю.
— Робота є роботою. Норма мусить бути виконаною. А небіжчику адже і так нікуди не спішно,— вирішував категорично комендант і відмовляв у дозволі на похорони в робочий день.
Хоронили померлих на краю тайги, на високому, порослому старими соснами березі Пойми. З-під глибокого снігу виставало кільканадцять обтесаних соснових стовбиків, з випаленими на них великими номерами. То були могили і номери померлих в Калючому в’язнів. Лише номери, без прізвищ і дати смерті.
Першими польками, похованими на цвинтарі в Калючому, були дві замерзлі дівчинки: Кулябінська і Чуляківа, стара пані зі Львова, яка померла на останньому етапі зимової дороги з Канська до Калючого, і молода дівчина з Чорткова, яку вбила падаюча сосна.
Тепер, напровесні, щораз рідше траплялася неділя, щоб на цвинтарі над Поймою не прибуло католицького хреста. Тієї першої зими умирали переважно старі люди, важко хворі. Вмирали, позбавлені належної лікарської допомоги, виснажені голодом і холодом. Від недоїдання, браку молока і вітамінів, через холод, паразитів і бруд, схоплені усякими можливими хворобами, гасли, мов ледь жевріючі вогники, немовлята та маленькі діти.
Труни збивали засланці з сирих соснових дощок, які самі мусили нарізати лісопильною пилкою. Хрести ставили березові. А на дощечках, до хреста прибитих, випалювали прізвище, дату й прохання молитви. Найважче було викопати могилу. Не дуже допомагало палення вогнища, щоб хоч трішки розтопити землю. Тверду, мов камінь, вічну сибірську мерзлоту треба було сантиметр за сантиметром, кусочок за кусочком вирубувати сокирою. А могила повинна бути відповідно глибока, не лише тому, що так вимагала традиція, але і для того, щоб спокою померлого лісний зголоднілий звір не нарушив.
На перші похорони приходило майже ціле Калюче. Не було серед засланців ксьондза, отже самі, як вміли й пам’ятали, урочисто правили християнські похорони. По грудці землі кидали на кришку труни, проголошували літанію та співали «Вічний відпочинок». А коли хтось заводив: «Під твій захист, Отче на небі, круг твоїх дітей довіряє свою долю» — не було міцних. Плакали всі: над померлим і над своєю засланською долею.