— Поляки! — призналися хором, дивуючись, звідки це пізнав.
— Калючоє? — мисливець кивнув рукою назад.
— Да, да, Калючоє, — підтакнули.
Став серйозним, немов над чимось на мить задумався.
— Убєжалі?
— Нєт! Нєт! — бурхливо заперечили. — Ми в дєрєвню, — вказали на село,— хочемо купити молока для дітей, продуктів...
— Ааа... Продукти, — кивнув із зрозумінням головою і знов усміхнувся.
Зустрінутий чоловік був бурятом, звали його Оной Єгоров. Майже всім колонізованим сибірським народом росіяни давали прізвища на свою манеру, при чому їх джерелом було як правило російське ім’я. Звідсіля в сибірських кочовищах спеціалісти з розводження північних оленів, у лісових селищах і прибережних до річок селах, серед бурятів, евенків і чувашів щодругий мав російське прізвище Іванова, Петрова, Єгорова, Васільєва або Степанова.
— Усольє! — Оной показав у бік села.
Російською мовою говорив погано, короткими, обірваними реченнями.
— Продані продукти? — запитали.
— Мало, мало є... — увесь час усміхався.
— Молоко нада... Дитина, ребіонок, — пояснював йому Данилович.
— Ребіонок, молоко... панімаю, панімаю. Пошлі, — вирішив Єгоров і рушив у напрямку села.
Йшли за ним, хоч все ще не дуже впевнені, хто цей Єгоров є і що їх там чекає.
— Ризик, фіск, у крайньому разі міліція нас до Калючого відправить.
— Або на гіршу каторгу пожене.
— А чи це не все одно?
— Мій дім! — Бурят показав на засипану по дах снігом хату. — Заході, полякі, гость будеш.
Садиба Єгорова складалася з просторого дерев’яного дому і низької хазяйської прибудови. Кімната, до якої завів гостей, була просторою, з великою російською піччю, в якій горів вогонь. Освоївшись з півтемрявою, з цікавістю розглядалися навколо. У кімнаті було двоє старих, певно батьки Єгорова, три молоді жінки і кілька малих дітей. Всі мовчки оглядали пришельців. Одна з жінок допомагала мисливцю, повісила рушницю і винесла до сіней зайців. Друга роздувала великий, закопчений самовар. Третя, наймолодша, обвішена бусами, з нарядною каймою на чолі, ховалася у темному кутку, оточена дітьми. Дідусь сидів на вкритих шкірами нарах і палив люльку. Бабуся, також з люлькою в зубах, маніпулювала горщиками в печі. Єгоров розмовляв із сім’єю бурятською мовою, час від часу показуючи на своїх гостей. Розуміли лише слово «поляк», яке часто повторювалось. Сім’я слухала, мовчки, лише старий кивав тямуче головою. В кімнаті було тепло, душно; смерділо шкурами, старим жиром і людським потом. Але чисто. На дерев’яній підлозі лежали вовчі та ведмежі шкури. У кутку на полиці стояла невелика статуетка Будди. На стіні висів паперовий портрет усміхненого Сталіна. Мисливець, стежачи за їх поглядами і здогадуючись зацікавленості, показав на портрет.
— Сталін! Самий большой начальнік! Харашо! — всміхнувся і додав: — Будда, — тут показав на дідуся, — тоже харашо. Садісь, полякі, чай піць будем.
Біля подовгуватого, низького стола на лавки по боках сіли тільки мужчини. Жінки підносили до столу чавунний горщик з пареним оленячим м’ясом, киплячий самовар, чайник із запареним чаєм і червоною замороженою брусницею в посуді з березової кори, яку тут звали «туяском». Хліба не було. Хазяїн набивав великі куски м’яса на ніж і клав перед кожним на підручних дощечках, які, мабуть, замінювали тарілки. Чай пили зі старих, закопчених жерстяних мисок. Солоний. Бажаючи підкупитися і віддячитись за гостювання, Данилович витягнув з рюкзака пляшку горілки і вручив Оноєві.
— О! Харашо, поляк, водка піць будем! — зрадів мисливець.
Зрештою не лише він. Бабуся щось там забурмотіла, не видержала і підійшла ближче до столу. За піччю перестала хохотати гарно вбрана молодичка, вийняла звідкілясь і поставила на столі кілька горщичків. Оной налив мужчинам, решту в пляшці вручив бабусі.
— Поляк, твоя харашо, бурят, моя харашо, — і прийняв свою порцію одним ковтком. Бабуня потягнула з пляшки й передала її решті жінок.
Удалася їм ця експедиція до Усолья. Не тільки корисно обміняли все, що з собою сюди несли, на замерзлі кружки молока і копчене м’ясо, але вдалося їм бурятів добре до поляків настроїти. Міліції в селі не було. А саме Оной Єгоров був тут головою «сельсовета».
Усольє було типовим бурятським селищем, нечисленні мешканці якого займалися полюванням; жили з того, що їм тайга подарувала. Деякі виробляли дьоготь з березової кори. Люди ззовні заглядали сюди рідко. А поляків в Усольї бачили вперше, хоч буряти знали, що цієї зими появилися в тайзі поляки. Влада пояснювала їм, що це «врагі народа», «куркулі», що треба від них берегтись, уникати з ними контактів, бо можуть пробувати тікати, пограбувати, вбити. Від Єгорова дізналися, що за Усольєм, у нижній течії Пойми, також є поляки. Буряти місцями польського заслання називали ще ріку Бірюсу, лісові селища: Каєн, Бурундук і Шиткіно.