— Кава, кава! Пане, не знущайтеся з мене.
Від себе Корчинський докинув улюбленого Міцкевича, якому завжди віддавав першість серед усіх польських поетів. Мав із собою в Калючому збірку, видану Анчицем, зі вступом професора Пігоня. Були там «Діди», «Гражина», «Конрад Валленрод» і «Книги Паломництва». Скільки то разів молився Корчинський полум’яною міцкевичівською молитвою, яку знав напам’ять!
«Пане Боже Всемогутній! Діти воєнного народу піднімають до Тебе беззахисні руки з різних кінців світу. Зовуть до Тебе з глибоких сибірських шахт і з камчатських снігів, і зі степів Алжиру, і з Франції чужої землі. А у Вітчизні нашій, в Польщі вірній Тобі, не можна звертатися до Тебе. І наші старики, жінки й діти моляться до тебе скритно, думають зі сльозами. Боже Ягеллонів! Боже Собеських, Боже Костюшків! Змилуйся над Вітчизною нашою і над нами. Дозволь нам знов молитися до Тебе звичаєм предків, на полі битви, зі зброєю в руках, перед олтарем, зробленим з барабанів і гармат, перед балдахіном, зробленим з орлів і прапорів наших; а сім’ї нашій дозволь молитися в костьолах міст наших і сіл наших, а дітям на могилах наших. Та адже ж нехай збудеться не наша воля, а Твоя. Амінь.»
Іван Савін найбільше цінив свій святий спокій. Не вперше був шефом гулагу, але той в Калючому значно відрізнявся від попередніх. У дотеперішніх перебували засуджені: політичні, звичайні криміналісти, в основному мужчини. Росіяни, українці, грузини, чеченці — одним словом, усі народи Радянського Союзу. І з ними справа була проста: вирок, табірний регламент, кінець покарання, до дому або на заслання. А тут раптом ці поляки! Що там за люди? Та ще й заслані цілими сім’ями, зі старухами і малими дітьми. Не мають вироків, значить не є, якщо формально підходити до справи, засланими, тільки переселеними в силу урядового декрету. Савін чув про подібну категорію засланців, коли то до Казахстану і в Сибір почали в тридцятих роках переселяти куркулів з України, Білорусії і козаків з-над Дону. Залишили їх в степу, в тайзі, хай собі радять. Хай живуть, як вміють. Без права повернення в рідну сторону. А ці поляки, то буржуї. Що з такими робити, як до них ставитись? Савін хотів знати. Любив порядок, регламент і спокій.
Ще до приходу перших транспортів зібрали таких, як Савін, на відрядження в Тайшеті, де було керівництво гулагів на цій території східносибірської тайги. Інструкції були такі:
— Поляки, які будуть вам підпорядковані, то антирадянський, контрреволюційний елемент: буржуї, великі землевласники, куркулі, словом, експлуататори. А окрім цього, є серед поляків офіцери, поліцейські, службовці, ксьондзи і цього виду «всякая контра». Всі вони за наказом НКВС, товариша Берії, були виселені з визволених територій Західної України і Білорусії і направлені до віддалених районів СРСР, зокрема в Сибір. Назавжди. Без права повернення в рідні сторони. За втечу із заслання — віддавати їх до суду. Аж до відкликання не дозволено їм віддалятися за територію табору. Заборонити контакти з місцевим населенням. Відразу після прибуття до табору пояснити полякам їх статус «спєцпєрєсєлєнцев», попередити про кару, яка їм загрожує. Рішуче підкреслити, що прибули сюди на постійне перебування і тільки від них залежить, як собі укладуть життя. Всі поляки від 14 до 60-ти без винятку зобов’язані працювати. Як антирадянський елемент, з контрреволюційним настроєм підлягають постійному наглядові та оперативному опрацюванню НКВС. Припиняти і ліквідувати навіть найменші прояви антирадянської агітації та контрреволюційної діяльності. Виловлювати й ізолювати проводирів. Піднімати корні справи, арештовувати і направляти на слідство до Тайшета.
Савін з полегшенням зітхнув. Знав уже, як йому з тими поляками поводитися. У кожному заново заселюваному бараку особисто виголошував до поляків «вітальну» промову. А вони неначе реагували на цю промову. До роботи ходили без опору, хоча нарікали на брак теплого одягу і погане харчування. Втеч Савін не побоювався: куди ті поляки можуть втекти крізь тайгу, сніги й морози? Контакти з місцевим населенням також відпадають: не знають території, не кажучи вже про те, що до найближчих людських селищ стільки кілометрів бездоріжжя. Зимою сніги й морози, весною — навколо болота й вири. Ні, з Калючого поляки носа йому не висунуть, можна не боятися. За операційні справи відповідає Барабанов. Нехай він журиться. Але той карлик як дотепер нічого конкретного не виявив. Жаліється, що поляки то не те, що наші, вони є пильними, обережними й недовірливими. Важко завербувати серед них агента, знайти інформатора, не кажучи вже про провокатора.