Несподіванка відібрала у Калиновського мову. На хвилину запанувала мовчанка. Першим озвався дідусь Фелікс:
— Як це, пане офіцере, будемо переселені? А ніби куди? Адже тут, від діда-прадіда є наш дім, наша земля, наша вся худоба. Усе!
Офіцер сховав папери, насилу застебнув рапортівку, поправив перев’язку на руці і глянув на годинника? який саме почав вибивати годину четверту ранку. До цього часу спокійний, підвищив голос:
— Там усе ясно було сказано: переселяється вас до іншого району Радянського Союзу. Невідхильно! Тепер,— знову зиркнув на годинника,— тепер є точно година четверта п’ять... За півгодини маєте бути готові в дорогу. Дозволено вам забрати речі особисті, багажу й їжі по мішку на особу. Ясно?!
— Півгодини? По мішку? А господарство? Як тут виїжджати? Бабуня хвора, діти маленькі, такий мороз! Пане офіцере, змилуйтесь над нами, пане офіцере!
Калиновська склала руки мов до молитви. Калиновський обняв її за плечі.
— Заспокійся, Реню, дай спокій... — розплакалася.
Офіцер відкинув закривавлений рушник, обкрутив долоню власним платком. Був явно збентежений.
— Пішли, Бормо. А ви, — офіцер наказав солдатам, — залишитесь тут і щоб мені так, як я сказав.
Повернувся від порогу до Калиновської.
— Дякую за перев’язку, хазяйко!.. А про хвору бабусю то ти не журися. Там, куди їдете, лікарі є. І лікарні, і школи. В нас, у Радянському Союзі, все є!
У широко відкриті двері вдерлася до кімнати нова хвиля гострого морозу...
Вікта Висоцька не втрачала надії, що її чоловік у будь-який день повернеться з війни. Якщо навіть находили на неї хвилини сумніву, ні перед ким цього не виявляла. А вже, борони Боже, перед своїми дітьми, які, не було дня, щоб про батька не згадували. Сусіди, Бєганський з Даниловичем, адже також були на війні й повернулися, то чому б саме її Степан не мав повернутися? А може, в неволі десь там бідолагу тримають? У німців або навіть у руських? А хіба ж не розповідав Юрко Данилович, як його совіти тримали в неволі, заки до Червоного Яру повернувся? То і її Степан повернеться. Мусить повернутися, бо що ж би вона без нього з тими своїми бусурманами робила? А до того ще господарство на її бабській голові. Повне щастя, що так трапилося і отих Долинів з Ворволинецької Колонії на квартиру пригорнула. Долина допоможе у господарстві, з Долиновою вечорами поговорять собі про життя, поплачуть, завжди якось-то разом більш жваво. Навіть і до того вже встигла Висоцька звикнути, що час від часу, в різні пори дня й ночі, вривалась до неї на обшук ворволинецька міліція. Питали, чи чоловік ще не повернувся, заглядали в усі кутки. І майже за кожним разом забирали з собою Долину на пост у Товстому, для допиту. Тоді обидві з Тосею Долиновою плакали. І чекали. Долина, найчастіше за день, за два, повертався, а її Степана як не було з тої війни видно, так і не було.
Тієї ночі Вікта Висоцька була особливо пильною, бо корова, новенька, будь-який день повинна була телитися. Долина вже другу ніч спав у стайні, пильнував, щоб худобі якесь нещастя не трапилося. Тому коли Вікта почула стук до вікна, дві думки їй блискавично одночасно майнули в голові: Степан повернувся! Ялівка телиться! Зірвалася з-під перини, хухнула у заквітлу морозом шибу. Хтось грюкав у двері.
— Відчиняйте, Висоцька! Це я, Тарас Гробельний, пізнаєте? Відкривайте, не бійтеся, ми тут до вас з міліцією. Маємо справу...
Розуміла й розмовляла українською мовою. Не мала сумніву, що то був Тарас, зрештою хрещений батько її наймолодшого, Пятруся, приятель Степана з дитячих років. Мабуть, знов по того бідного Долину прийшли, — подумала.
— Що так ніччю? Зараз, зараз же відкриваю, відкриваю...
Вклала гумовці на босі ступні, накинула старий халат на плечі. На порозі другої кімнати стояла Тоська Долинова.
— Що? Вже телиться?
— Ні. То міліція... Певно знов по твого прийшли.
— Матір Божа, коли то все закінчиться!
Висоцька відчинила. На порозі стояв Ян Долина з піднятими руками, двоє російських солдатів з гвинтівками, Тарас Гробельний і якийсь чужий чоловік у куртці, з кобурою великого револьвера при поясі. Увійшли до кімнати. Той невідомий викресав сірника, знайшов і засвітив лампу. Також без слова, за даним ним знаком, солдати розійшлися по хаті. Долина стояв при стіні з руками вгору.
Вікта дивилася на Тараса, немов шукаючи в нього якогось пояснення, але той явно уникав її погляду. Ввели Долинку з дітьми; старший, Сташек, ніс у руці запалену свічку, чотирирічний Тадек тер кулачками заспані очі, тримаючись матері за спідницю.