— Одну кинь у капусняк, а другу тобі: тільки сама не з’їж, про свого старого подумай.
— Дивіться на нього, на жарти йому зібралося! Ти, краще, Кузьмич, цих своїх поляків нагодуй. Саме твоя консерва мені потрібна!
— Тебе, мабуть, Параско, овід якийсь сьогодні вкусив, скаженієш як чорт. А полякам давай їсти нормально, так як усім.
— Саме те, що як усім.
Того вечора в хаті у добродушної Параски Корчинський і Лютковський вперше від дуже давна наїлися досита.
А Параска майже не змружила очей, дбайливо займаючись хворою. Влізла на піч, натирала дівчину якоюсь пахнучою зіллям маззю, поїла гарячим чаєм з медом і малиновим соком. На світанку Целіна заснула, хоч часто кидалася і маячила в гарячці.
Вранці вирушили в дорогу дещо пізніше. Бабуня скандалила, щоб Кузьмич хвору дівчину залишив під її опікою.
— Заспокійся, Параско. Не можу. Сама добре знаєш, правила не дозволяють. Адже це арештована!
— Хвора, вона є хвора, а не арештована! Побачиш, Кузьмич, будеш мати бідняжку на совісті!
— Закрийся, бабо, маю вже цього досить! Знов цей язик розпустила. Бачиш, що краще виглядає. Ввечері будемо в Канську, а там вже нею займуться.
— Я вже там знаю, як ви нею займетеся. Ось тобі, Кузьмичу, шуба мого старого, нехай неборачку вкриє. Відвезеш при нагоді.
Целіна, бліда як облатка, почувала себе трохи краще, гарячка упала. Говорити не могла. Бабуня Параска ще на санях отулила її шубою. Дівчина підняла голову й поцілувала бабуню в руку.
Пізно ввечері конвой з Калючого в’їхав на скупо освітлені вулички Канська.
Корчинський не сумнівався, що у в’язниці їх розділять. А вже напевно заберуть від них Целіну. Нахилився над нею, погладив по щоці. Була гаряча: гарячка знов повертала. Але дівчина була притомна і держалася хоробро.
— Пробач мені, Целінко, бо це все через мене. Пробач мені, дитинко. Будь мені здоровою. Життя перед тобою. — І швидко відвернувся, бо не міг стримати сліз.
Целіна держала Владека за руку. Відчув, що притягає його до себе, немов хотіла щось сказати. Коли над нею нахилився, почув це, чого так дуже жадав:
— Кохаю тебе, Владзю, дуже...
Лише на провесні, вирвану чудом з важкого запалення легенів, Целіну Біалер виписали з тюремної лікарні й поселили у кільканадцятиособовій камері, серед криміналісток.
Кароля Корчинського і Владека Лютковського вже давно у панській в’язниці не було. Ікали їх етапами до гулагу.
Усіх, вже без додаткового допиту і судового розгляду, на підставі матеріалів, зібраних Барабановим, НКВС засудив згідно зі статтею 58. Рішення підтверджувало, що вони, діючи у змові, займалися контрреволюційною діяльністю проти СРСР, а також антирадянською пропагандою. Засуджені одержали такі покарання, яких не можна було відмінити:
Кароль Корчинський — 20 років суворого табору;
Владислав Лютковський — 10 років суворого табору;
Целіна Біалер — 10 років табору звичайного.
11
ровесна! День стає щораз довшим, сонце піднімається вище, міцніше гріє і поволі починає топити сніги. У самий південь, навіть у безвітряній тиші, крони дерев стріпують зимові великі снігові шапки, з гуркотом скидають їх на землю. З баракових дахів звисають льодові бурульки, капає вода. Сніг на Поймі насякає вологою, ріка лисіє щораз більшими площами льоду, протерта зимою дорога змінюється на темну колію, прикриту рештками сіна і кінського гною. У нагрітих сонцем прибережних колах дзюрчать тоненькі, щораз жвавіші струмочки. Полегшали безжалісні морози. Лише вночі дають ще про себе знати. Ватаги вовків відступили у глибину тайги, рідше показуються людям. Заледеніла шкаралупа снігу полегшує їм полювання на оленів, стають ситими й лінивими. Зайці-біляки починають міняти шерсть — сіріють. Дятли з більшою запопадливістю обстукують хворі дерева. Відлетіли на південь кольорові снігурі. З’явилися перші шпаки, вірні провісники весни. Із зимових дупел вистрибнули бурундуки, смугасті, подібні до білок звірятка. На прибережних вербах несміливо пускають бруньки ніжні верболози. Білокорі, стрункі берези, поранені зарубками сокир, бризкають солодкуватим соком. Провесна.
Калюче разом зі сходом сонця пустіє. Бригади, як щодня, вийшли на зруб. У бараках залишилися старі, діти та тяжко хворі. Цих останніх тривожно прибуває з кожним днем. Раптова зміна клімату, зимові промерзання і відмороження, праця понад сили, недоїдання валять з ніг найсильніших. Комендант Савін і навіть завжди недовірливий Барабанов від якогось часу перестали лякати фельдшера Тартаковського каторгою за саботаж і підозрювати його, що з жалю над поляками дає їм забагато звільнень від роботи в тайзі. Самі мали очі, бачили. В «доходягах» з табірного досвіду також розбиралися. «Доходяги» спочатку обростали водянистою пухлиною, щоб через деякий час раптово схуднути, запаршивіти смердючими струпами, які гноїтися, і втрачали фізичну силу до такої міри, що не могли піднятися з постелі, пройти пару кроків, ворохнути рукою. «Доходяга», добігаючий своїх днів, справжній кістяк, втрачав охоту до життя і решту волі, не реагував на оточення, байдужий до всього за винятком голоду. А коли скорбут, «цинга», як тут говорили, спочатку закривавила йому ясна, а потім їх згноїла повністю і виплюнув усі зуби, так що нічого не міг прожувати, — жодної можливості вже не було його врятувати. Вмирав....