Выбрать главу

Вранці покликали Біалера в комендатуру. Там були інші євреї. Савін об’явив, що повинні всі зібратися, бо завтра вранці будуть переселені до іншої місцевості.

Відізвався Каплон, адвокат:

— Чи можна запитати, громадянине коменданте?

— Запитуйте.

— А чи можна знати, чому? Чи можна знати, куди?

— Чому? Хотять, мабуть, щоб євреї були разом. Завжди то краще між своїми. У нас в Радянському Союзі є навіть автономна єврейська республіка: Біробіджан називається. Не знаю, може, вас туди відправлять?

Євреї вже ні про що більше не запитували, розходилися по бараках. Біалер осмілився зачепити коменданта.

— Ну, що хочете, Біалере?

— Чи я міг би нікуди звідси не їхати, пане коменданте?

— А то ніби чому? Що, так тобі тут добре?

— Пане коменданте, зрозумійте, тут є могила моєї дружини. А що з моєю дочкою? Ви мене розумієте? Як я звідси виїду, то де вона мене знайде? А як я її знайду? Вже краще, щоб я звідси нікуди не їхав, пане коменданте. А чи я вам не пригодився б тут? Адже ви, пане коменданте, знаєте, що я зможу все направити.

— Ремісник з тебе, Біалере, добрий, це факт. І навіть ти б мені тут пригодився. Але наказ є наказ: усі євреї мають бути відтранспортовані. Всі, розумієш? Наказ є наказ.

— Але дружина, пане коменданте, але моя дитина?

— Дружину, Біалере, не воскресиш... А дочка, як захоче, то тебе знайде. У нас в Радянському Союзі навіть булавка не загине, не кажучи вже про людину.

Пакувати! Що тут було пакувати? Біалер узяв сина за руку і пішли попрощатися з могилою Рахелі. Від часу її похорон кладовище розрослося. Стали над могилою.

— «Слухай, Ізраїлю, Пан є нашим Богом, Пан є один»... Дивись і запам’ятай це все, сину.

— Запам’ятаю, батьку, запам’ятаю.

Ввечері люди з Червоного Яру розсілися навколо грубки. Мужчини палили мох, змішаний з махоркою. Поговорювали, замовкали в думках, знов поговорювали. Відправляли у невідоме Біалера. Згадували Червоний Яр. «А пам’ятаєш, а пам’ятаєш, а пам’ятаєш...»Жінки тим часом позбирали їм до клуночка щось до їжі на дорогу. Небагато того було, але від серця.

Біалер відчував, що повинен своїм сусідам на це прощання щось сказати. Бог один знає, чи ще колись зустрінуться? Отже встав і сказав:

— На прощання побожний єврей повинен добрим сусідам сказати таке: «Пане Боже, будь воля твоя, щоб провести нас усіх з цієї страшної темряви до світла».

— Амінь! — голосно відповіла йому на це бабуся Шайніна.

— ...І ще те, що ніколи мені і цілій моїй сім’ї не було так по-людськи як у нашому Червоному Яру. І щоб ми з волі Всевишнього ще там колись зустрілися.

— Дай, Боже, дай, Боже!

Життя не знає порожнечі, у будь-яких умовах пригадує про свої права: люди народжуються, вмирають.

Маруся Наліп’янка і Болєк Драбік вирішили одружитися, стати чоловіком і дружиною. То нічого, що Калюче, тайга і завошивлені бараки. Життя є життя, і нема на що чекати. Особливо, що Маруся є явно при надії. Обоє походять з Червоного Яру. Селянські діти. Драбік — стопроцентний селянин. Наліпа бідніший, але також не дрібний бобик. Якби їм довелося одружувати дітей за нормальних часів, напевно свати б сварилися про кожен загін на придане. Бо й згідно зі звичаєм, і згідно з потребою. А весілля, як це завжди серед подоляків у Червоному Яру, влаштували б пишне, на всю околицю. Кільканадцятьма запрягами зі співом, стріляниною з батогів мчались би на шлюб до костьола у Товстому! Ксьондз Бохенек руки б молодим єпитрахиллю зв’язав, органіст заграв у хорі «Вені креатор»! А тут, у Калючому? Яке тут весілля організувати? Хто молодих як чоловіка й дружину запише? В гріху на котячу лапу житимуть? Ксьондза нема, то що їм робити. Маруся при надії.

— Живіть собі по Божому, а справжнє весілля влаштуємо, коли повернемося до Червоного Яру.

Досвідчений Данилович порадив, щоб однак одруження зареєстрували в комендатурі.

— Костьолів не мають, ксьондзів і попів не визнають, одруження тут тільки в управліннях реєструють.

Поговорили з бригадиром Сєдих. Той похитав головою і без зайвих слів пішов разом з ними до Савіна. Комендант на їх подив майже зрадів.

— От молодци! Правильно решилі. Треба одружуватись, родити дітей, нормально влаштовуватись. На життя нема чого ображатися.

І відразу на ходу, взявши свідком бригадира, записав їх у комендантські реєстри як чоловіка й дружину. А оскільки були першим подружжям, яке в Калючому зареєстрував, Савін за власною волею виписав їм квиток на дві пляшки горілки, дві буханки хліба, два кілограми крупи і два кілограми м’яса з лося.