— Це на весілля! І ще з цієї нагоди даю вам вільний день. Належить вам згідно з радянським законом. І як дитина народиться, також вільне належиться. Місце на нарах після євреїв займете. А весною, коли почнемо будувати нові бараки, з окремими приміщеннями, то пам’ятатиму про вас у першу чергу. Ділянку під городик вам виділю і поживете собі, як два голубки. Даю їм вільне на весілля, чув, Сєдих?
Яке там у бараку весілля. Але в суботній вечір сіли разом за столом. Болєк поставив горілку. Маруся суп лосиний зварила.
— Ну то за здоров’я молодих. За здоров’я!
— Хай вам щастить!
— Дасть Бог, продовження в Червоному Яру організуємо!
— По-нашому, по-подільськи!
— Здоров’я молодих!
— «Замість сміття купу дітей!»
— Гірко, гірко!
Засланці чекали весни, як спасіння. Нарешті! Нарешті хоч трохи оживуть після тих кошмарних сибірських морозів. Комендант Савін і його помічники, які не перший вже рік в Калючому весну вітали, чудово знали, чого можна від неї сподіватися. Знали, що у найкращому випадку, якщо весна прийде ясна й суха, майже протягом двох найближчих місяців жодна жива душа, за винятком птаха, до Калючого не добереться ані з нього не вибереться. А що тут допіру думати про підводи або доставку продуктів. Запаси, які зимою змогли зібрати, мусять людям у Калючому на той цілий час вистачити. З усім, щоб там в той час у Калючому не сталося, люди, обложені весняними розливами, мусять радити собі самі.
Комендант вирішив заощаджувати відтепер. Почав від зменшення щоденної порції хліба.
— В усіх забираємо по сто грам. Старі й діти нічого не роблять, то й сил не тратять. Не мусять обжиратися. Весна йде, сонечко світить, хай під стінами гріються, березовий сік попивають... На їдальні також заощаджувати можна. Додаткове відро вареної води в котлі ще нікому не зашкодило.
Бригадир Сєдих не змінював своїх поступків. До засланців ставився по-людськи, до роботи надмірно не гнав, де міг, радив і допомагав. А на подив деяких навіть кількох речень по-польськи навчився. Любив, наприклад, крикнути під кінець роботи своїм гучним голосом, аж луна по тайзі лунала:
— Кінець роботи!
Зимою навчив «своїх» поляків пити відвар, запарений з малинових стебел і брусниці, тепер напровесні перший затесав білокору березу, виточив солодкого соку до казанка і дав його людям попробувати.
— Нада цей сок пити... Смачний, дітям цукор нагадає і здоровий.
А коли танули сніги і на лісних галявинах почала пароститися ніжна зелень, Сєдих навчив їх збирати «черемшу», рослину зі смаком часнику, і вигрібати з-під моху залежалі соснові відпади кореневища «саранки».
— Смачне! Вітамін. Голоду не ошукає, але завжди...
Збирали ту зеленину, їли, зносили до бараків, щоб нагодувати своїх. «Черемша» мала листя подібні до конвалії і смакувала, як часник. «Саранка» була бульбою сибірської дикої лілії, ділилася на зубки, як головка часнику, але на відміну від «черемши» мала смак оліїстий і прісний.
Пойма все ще стояла під льодом. Однак усе вказувало, що кожної хвилини рушить. Весняне сонце пригрівало щораз міцніше, топило снігові замети на території табору. Навколо бараків стало мокро, болотисто і смердюче. А ще до того не було звідкіля черпати придатної до пиття води.
— Люди, — рознервувався якоїсь неділі Данилович, — як того гівна навколо бараків не приберемо, не збудуємо туалету і не навчимося до нього ходити, то тільки чекати, як нас якась зараза видушить!
Послухались його, не тільки тому, що після арешту Корчинського був старостою барака, але розумно говорив. У зимові морози кожен летів за барак, щоб тільки швидше. Протягом цілої неділі прибирали, довбали у мерзлоті яму, збивали з дощок туалет.
Це весняне прибирання сподобалося фельдшеру Тартаковському, пішов до коменданта, щоб полякам для дезинфекції трохи негашеного вапна виділив.
— Слухай, Тартаковський, те що поляки власні гівна хотять пересипати вапном, то тебе стосується, але те що звільнень від роботи виписуєш їм усе більше, то вже мене стосується. Розуміємо один одного?
— Чому маємо не розумітися, Іване Івановичу? Але я так собі ще думаю, що те присилування вапном вас також повинно стосуватися. Епідемії боюсь. На сьогоднішній день маю в кімнаті для хворих чотири такі випадки, не говорячи вже про тих, які по бараках лежать, що аж боюся думати, що це таке...
— А що то таке?
— На мій погляд, то подібне до звичайної дизентерії, але це може бути...