— Ви є Долина? — запитав цивільний з револьвером. — Ян Янович? Опустіть руки... Колоніст?
— Так.
— Легіонер?
— Я не був у легіонах. Замолодий...
— А на війні?
— Не встиг... Мобілізаційний бланк, звичайно, був у мене.
— Ну так, швидко та ваша панська Польща закінчилася... Зброю маєте?
— Не маю.
— Здайте добровільно, бо якщо знайдемо, то буде гірше!
— Не маю зброї, вже стільки разів тут обшукували...
— А ми знайдемо! — У цивільного було широке, монгольське обличчя, голос гострий, хриплий. Кривив лице негарною гримасою.
— Антоніна Долина то яка з вас буде?
— То я, — несміливо відізвалася Долинка.
— Леонівна?
— Не розумію?
— Мамо, пан питає, чия ти дочка? Яке ім’я мав дідусь,— пояснював матері Сташек, бо Долинова не дуже розуміла українську мову, не кажучи вже про російську.
— Так, так, я дочка Леона, з дому Капліта.
— Ваші діти, які це?
Долина вказав на Сташека й Тадека.
— А тепер, громадянине Долина, сповіщаю вам, що рішенням радянського уряду ви і вся ваша сім’я будете переселені на іншу територію Радянського Союзу. Переселення відбудеться зараз. І невідхильно! Маєте півгодини на пакування і поїдемо на станцію. По мішку багажу дозволено вам забрати на особу...
— Що ви кажете, пане? Стасю, що пан говорить? — гарячково допитувалася Долинова.
— Говорить, що мусимо збиратися, бо будуть нас зараз кудись вивозити.
— Святий Боже! Вивозити? Куди?..
Почула п’яте через десяте російське слово цивільного: «станція», і зрозуміла його по-своєму. Дорогий пане, навіщо нам інша станція? Ми вже тут, у пані Висоцької, якщо нас не вигонить, якось цю зиму перебідуємо.
— Мамо! Пана цілком не обходить «станція», тільки станція залізнична. Залізницею поїдемо!
— Ісусе святий! Матінко Божа...
— Нічого не вдіємо, пішли, Тосю, треба збиратися. Дітей одягни тепло, бо мороз лютий надворі.
Цивільний звернувся до Висоцької:
— А це ви Висоцька?
— Висоцька.
— Вікторія Петрівна?
— Так, дочка Петра...
— Чоловік Степан Йосипович Висоцький?
— Так.
— А де він зараз?
— Якби я знала. З війни ще не повернувся.
— А не ховаєш ти його часом десь під теплою периною?
— Я самісінька живу з діточками, пани Долинові можуть це підтвердити. І кум... І кум Тарас, адже також все знає, як мої справи.
— Кум, кажете? — цивільний не без іронічної підозри зиркнув на Тараса, який, щоб не глянути Вікті в очі, старанно поправляв на рукаві червону пов’язку міліціонера.
— Кум не кум... — продовжував далі цивільний. — Ваші діти то Юрій, Еміль і Петро?
Висоцька по черзі показувала хлопців.
— Ну добре... Отже так, громадянко Висоцька, ви також, разом з усією сім’єю, рішенням радянського уряду будете переселеною в інший район СРСР. Збирайтеся так, як ваші квартиранти. І швидко, бо маєте на це все півгодини.
Вікта впала перед цивільним на коліна.
— Пане товаришу начальнику, змилуйся над нами сиротами! Змилуйся! За що? Куди? Чоловік з війни не повернувся. Чекаю на нього днями й ночами, очі видивляю, батька дітям, сиротам, чекаю... А де він нас потім знайде? Пане начальнику, пане начальнику...— йшла на колінах, під ноги обняти хотіла. Один з солдатів відгородив Вікту гвинтівкою.
— Заспокойтеся, жінко! Заспокойтесь! Це є рішення радянського уряду і мусить бути виконане. Ніхто його не може змінити.
— Пане начальнику, чоловіка нема, як він нас там знайде?
— Знайде, знайде! Допоможемо йому знайти, як тільки тут з’явиться.
— Тарасе! Куме! — Висоцька, не встаючи з навколішок, повернулася до Тараса і благальним жестом піднесла руки вгору. — Куме, рятуй нас, заступись за нас, скажи добре слово, зроби щось, адже знаєш нас! Що я таке зробила, що ті мої бідні сироти комусь винні?
Гробельний не смів підняти очей, белькотів:
— Встань, встань, Вікто... Що я тут можу зробити... Адже бачиш... Встань, Вікто... Встань... що я тут...
— Ялівка кожну мить має отелитися! Ялівка! — Вікта перервала лемент у половині речення, зірвалася з колін і пригорнула до себе дітей. І раптом зміненим голосом скоріше засичала, ніж вимовила: — А хай вас усіх Господь Бог за мої кривди і за тих бідних сиріт покарає! — із розмахом плюнула Тарасові під ноги.
Ще минулого дня підвечір Флорек Ільницький зібрався гнати самогон. Цієї зими в цілій околиці селяни гнали самогон, що стало загальним явищем. Новий радянський уряд не досить ревно їм у цьому перешкоджав, бо не тільки, щоб сам за комір не виливав, але виходив з того розуміння, що з одурманеними п’яницями легше собі порадити. А селяни, як то селяни — одні гнали самогон, щоб собі попивати, інші з хитрості, на продаж. Ще інші знов, як звичай каже, на свята, на весілля, поминки, хрестини, іменини або на свинобій. Приказку нової російської влади, що «без горілки не розбєріош», не потрібно вже було нікому пояснювати.