— Але з тебе телятко!
Це горнятко з фіалками поїхало з ними з Калинової до Ворволинців, потім до Червоного Яру, а тепер опинилося в Калючому, в Сибіру. Сташек сягнув по нього обережно, щоб не розлити напою, який батько приготував для мами з малинових стебел. Сьорбнув півковтка. Малинівка була ще тепла, гіркаво-терпка. Мама проснеться, то дасть їй напитися. Шкода тільки, що не мають ані шматочка цукру. А потім, як мамуся вже нап’ється чаю, то в цьому ж горнятку заварить води, посолить до смаку, бо солі то ще трохи мають, і накришить їй туди хліба. Добрий буде з цього суп, такий квасовий. Мама поїсть, підкріпиться для здоров’я. Сташек ковтнув слину. Завжди був голодний. У Калючому ніколи не наївся досита. Сягнув на поличку, де батько залишив хліб. Обережно розгорнув ганчірку. Четвертинка чорного хліба пахнула закваскою. Сташек підсунув хліб до носа і довго, з насолодою вдихав його запах. Узяв його долонями і оглядав з усіх боків. Насилу поборов спокусу, обмотав хліб і поклав на місце. Понюхав і вистачить. Тадеку відламає кусочок, але мамі найбільше, щоб швидше одужала. Свою порцію також може їй дати. Напевно дасть їй. А він, що там, почекає собі до вечора. Прийде тато зі зрубу, супу з їдальні принесе, то тоді всі разом собі поїдять. А мамусі знов дамо найбільше, щоб швидко одужала.
— Мамо! Мамусю!
— Тихо! Не репетуй, не бачиш, що мамуся ще спить! — приструнив братика, який щойно проснувся і тер кулачками заспані очі. Тадек, як на його чотири літечка пристало, з того, що навколо нього діялося, розумів небагато. Хоч треба признати, що старався. І Сташека слухав. Батьки на самому ранньому світанку виходили на роботу, повертали увечері, а протягом цього часу хлопці мусили радити собі самі.
— Йди сюди, одягнися.
Справилися з цим швидко. Тадек спав у цьому самому блакитному светрі, в якому ходив щодня.
— Купу!
— Цей нічого, тільки їсти й купу! — Сташек натягнув братикові на босі ноги притісні ботки.
— Чому мамуся спить?
— Бо вона хвора. Мусимо бути тихо. Ну, полетіли.
У дверях барака розминулися з мужчиною в білому халаті. Сташек знав, що це тутешній доктор, звати його Тартаковський, дає звільнення з роботи і виконує службові обов’язки у лікарняному бараці. Разом з доктором в білому одязі була пані, про яку Сташек знав, що є полькою, допомагає докторові і живе у п’ятому бараку. Як повернемось, то може її попрошу, щоб мамусі дала якісь ліки?
У Калючому вибухла епідемія тифу. Фельдшер Тартаковський мав настільки таборної практики, щоб вже після кільканадцяти випадків не мав відносно цього жодних сумнівів. Випадки вказували на висипний тиф. Найгірше, що не мав його чим лікувати. Аспірин і трохи хініну, це було все, чим у своїй аптечці розпоряджався. Саме цим і лікував. Аспірином збивав високу гарячку. Хінін у малих дозах також не міг зашкодити. Чи допомагав? Важливо, що діяв проти гарячки і проти болю. Не мав сировини для уколів, не міг запобігати тифу. До того ці страшні умови в бараках, брак гігієни, вошивість. Знав, що хворим, а особливо одужуючим, потрібні вітаміни, висококалорійна дієта. Тим часом у Калючому навіть здорові вмирали з голоду. На будь-яку допомогу іззовні, особливо на сироватку, мусив чекати, аж доки дорогами можна буде проїхати.
На сигналізуючі тривогу донесення Савіна тайшецьке головне управління НКВС відповідало цим самим коротким текстом: «Застосовувати профілактику і чекати на доставку сироватки. Хворих ізолювати в окремому бараку. Постачати здоровою, вареною водою, ліквідувати бруд і комах».
На такі поради Тартаковський не знав: сміятися чи плакати. Тиф, хвороба заразна. Коменданта Савіна охопив жах не на жарти, коли від тифу померло двоє солдатів і його заступник, ненависний для засланців Барабанов.
— Нарешті Пан Бог покарав його, — тішилися більш мстиві.
Сташек повернувся з Тадеком до барака і вже від входу побачив, що при їхніх нарах стояв Тартаковський, оточений купкою жінок. «Що вони там роблять?» Мама лежала з заплющеними повіками, а нахилений над нею Тартаковський обслухував її дерев’яним, подібним до трубки лікарським стетоскопом.
Фельдшер сховав стетоскоп до кишені фартуха, щось подумав, ще раз торкнувся долонею до лоба хворої, підняв одну повіку.
— У ізолятор? — радився з медсестрою, панею Садковською.
Ця ствердно кивнула головою, повернулася до жінок і запитала:
— Є тут хто з сім’ї?