Жінки показали на Сташека.
— Тато на роботі? Забераємо твою маму до лікарні. Зараз пришлемо сюди санітарів з носилками, то допоможете їм хвору забрати, — з цим звернулася до жінок.
Сташек вхопив медсестру за рукав. Голос його дрижав, хотілося плакати.
— Але, прошу пані, татусь мені сказав, що як мамуся виспиться, то все буде добре.
— Буде добре, напевно буде добре.
— Нехай пані мамусю не забирає! Татусь чаю їй приготував, хліба залишив.
Садковська погладила його по голові.
— Як тебе, хлопче, звати?
— Сташек, а його Тадек.
— Братик? Послухай мене, Стасю, уважно. Ти вже великий хлопець. Сам бачиш, скільки людей в бараках хворіє. Твоя мамуся також захворіла. Доктор її оглянув і говорить, що треба її взяти до лікарні. Адже знаєш, що в лікарні лікують людей. Там мамі буде краще, розумієш?
— Розумію, прошу пані. А мамуся виздоровіє?
— Виздоровіє, не бійся, напевно виздоровіє...
Прийшли санітари з дерев’яними носилками. Жінки все ще непритомну Долинову закутали в одіяло. Санітари поклали її на носилки й понесли.
Хлопці крутилися поблизу лікарняного барака майже до вечора.
Тадек топтався в болоті, кидав патики і біг за ними вздовж струмочка, ловив ґави на ключі пролітаючого по весняному небі гогочучого птаства, об’їдав з сосни живицю. Сташек сховав ганчірку з рештою хліба за пазуху, щоб у нього її хлопці з інших бараків не відібрали, доглядав за молодшим братом, але основну увагу концентрував на лікарню.
Лікарняний барак нічим назовні не відрізнявся від решти. Дерев’яний, одноповерховий, з невеликими вікнами. Сташек підкрався під стіну й хотів заглянути всередину, але вікна були злегка закриті лікарняною сітчастою тканиною, а тому не побачив нічого. Дещо розчарований відійшов назад на звалену сосну. Рух біля лікарні не припинявся. Ці самі санітари, які забрали маму, приносили хворих з інших бараків. Два рази з лікарні виносили померлих до моргу.
Біля моргу пильщики пиляли дошки на труни. Столярам не вистачило цвяхів, отже в’язали домовини зарубками, такими як вузли у старих дерев’яних хатах. Якась сім’я з третього барака завантажила труну з небіжчиком на сани і по болоті волокла її на кладовище. Малюки збирали тирсу і стружки з-під трача, підсилювали ними вогнище. Якісь жінки, одягнені в білі фартухи, мабуть також санітарки, заходили й виходили з лікарні, але Сташек не насмілився до них підійти. Тільки пані Садковську не міг дочекатися.
Люди вже давно повернулися з роботи, а батька все не було. Лише сусідка по нарах Юлія Земнякова сказала їм, що батько прямо з роботи побіг до мами, до лікарні. Повертаючи, батько зайшов ще до їдальні і приніс у котелку порцію супу. Їли мовчки. Сташек вертівся з цікавості, щоб почути, як там мама, але не смів запитати батька. Суп через силу проходив йому крізь горло. Раптом пригадав собі про решту хліба. Сягнув за пазуху і віддав батькові згорток.
— Лише стільки залишилося, татуню. Тадзьо плакав, то я йому дав. А знаєш, санітари то не хотіли цього хліба для мамусі взяти. Говорили, що там, у лікарні, то їм дають їсти. Навіть хліб там...
— Добре, Стасю, добре...
Батько говорив незвичайно тихо, лагідно, рука зі згортком тремтіла в нього і якусь хвилину не дивився на Сташека, тільки водив поглядом по стінах.
— Зараз вам цей хліб поділю. У суп собі покришите. Я спізнився, бо був у лікарні мамусю відвідати.
— Проснулася вже? — Сташек не видержав.
— Проснулася? А... так, так! Проснулася, вже є притомна. Питала про вас. Гарячка менша. Ліки їй дали.
— А коли мамуся повернеться? — Сташек здивувався, що замість нього про маму запитав Тадек. Батько дав йому супу зі свого котелка.
— Повернеться наша мама, повернеться! Нехай тільки трохи одужає, то до нас повернеться.
Долина не сказав дітям правди. Стан здоров’я їх матері був важкий, майже безнадійний. Коли прибіг до ізолятора, Тося спала. Стояв біля неї, дивився і не будив. Підійшла Садковська, відійшли убік. Не треба було ні про що питати.
— На жаль, тиф. Так як у всіх у цьому залі.
— Вибереться з цього?
— Надія в Богові! Гарячка страшно висока. Опівдні на хвилину прийшла до пам’яті.
— Може, щось принести, про щось постаратися?
— Ліків не маємо, сироватки. Але ж стосовно цього ви тут не постараєтесь. Все залежить від сили організму.
— Може щось з’їсти?
— Пане Долино, будьте серйозні! Що, може бульйон з курки зварите? Щоб тільки криза минула, то й на цій крупі, яку тут маємо, якось виживемо.
— Нехай пані скаже дружині, що я тут був. Тільки не хотів її будити. І що завтра також заскочу.