Сташек уклався на нарах, натягнув ковдру на голову, щоб не чути, що діється в бараку. Але сон не приходив. Мучився, повертався з боку на бік. І про що б не пробував подумати, все через хвилину кудись тікало, розпливалося в тумані, а перед його очі поверталася мама, що лежала на лікарняних нарах. І той її тихий голос: «Стасю, синку!»... Ні, ні, ні! Мамуся одужає! Напевно одужає. Моя мама не помре. Не може вмерти! Ксьондз Немчицький вчив його на релігії, що як дуже, дуже вірити, то Пан Біг завжди людину вислухає. Сташек встав, став на коліна. «Вірю в Тебе, Боже живий»...
Не пам’ятав, як заснув. Єдине, що йому пригадалося, то що молився і просив про здоров’я для мами. Батька ще не було, видно, з лікарні не повернувся. Тадек спав. Спали люди в бараку. Тим часом весняне сонце вже встало, і його скісні промінці просочувалися крізь мале вікно в бараку. Сташек зсунувся з нар і підійшов до вікна. Бачив звідсіль Пойму, зелену стіну тайги на другому березі, віддалік комендатуру, а дещо ближче стежку до лікарняного барака. Раптом здригнувся, майже приліпився до шибки і заслонив рукою сонце, щоб краще бачити. З боку лікарні повільним кроком у напрямку моргу йшли санітари з носилками. За носилками йшов батько. А на носилках, а на тих носилках лежала мама! Сташек упізнав золотисту, улюблену мамину сукню.
— Мамусю! Маамооо!..
13
се минає на цім Божім світі. Так і час смертоносного тифового помору наближувався в Калючому до кінця.
Червень був бездощовий, жаркий. Сплили води, просихали болота. З кожним днем було все менше похорон. Люди більш притомно розглядалися довкола. Лише зараз наставав час підрахунку жертв епідемії. Вистачило піти над Пойму, щоб побачити, скільки прибуло на кладовищі свіжих могил і березових хрестів.
Результати епідемії тифу були жахливі. У Калючому не було сім’ї, яка б не похоронила над Поймою когось зі своїх. У багатьох сім’ях померло по кілька осіб. А були й такі, по яких слід загинув назавжди і останньому не мав вже хто родовідного імені на хресті випалити.
Лише в червні через багняні розливи продерлися до Калючого кінні запряги санітарної експедиції. Приїхав лікар, справжній для даного випадку, привезли сироватку, ліки й трохи продуктів.
Дезорганізоване табірне життя поверталося до регламентної норми гулагу. Комендатура знов гнала людей на роботу, домагалася виконування планів на зрубі. Весна вповні, наближувався час сплавлювання рікою підготовленого зимою дерева. Разом з прибуттям експедиції до коменданта Савіна повернулася давня бадьорість. Бо був час, особливо після смерті Барабанова, що в боязні перед заразою комендант майже не виходив за межу комендатури. З експедицією прибув на місце Барабанова новий заступник. Звали його Савчук, був українцем, походженням з-під міста Кам’янця-Подільського і непогано розмовляв польською мовою. Савчук почав виконання службових обов’язків від упорядкування паперів Барабанова, списку таємних донощиків, перегляду портфелів осіб, яких той підозрював. Не поспішав з висновками, пізнавав польське середовище. Від першого дня показав себе ніби людиною доступною, яка багато розуміє, хоче полегшити людям життя і, де можна, допомогти. Турбувався про хворих, держався близько до лікаря, доктора Філатова, старого, худого, як жердина, мовчуна, який почав переборювання епідемії тифу від загального щеплення. Савчук зі своїми помічниками пильнував, щоб всі одержали уколи, а при нагоді робив своє, приглядався до людей.
Епідемія дезорганізувала, винищила кожного десятого в бригадах. Не лише хвороби винищили людей, над Калючим зависла примара голоду. Забракувало борошна на випічку хліба. Зі складу вимітали рештки ячмінної крупи. Навіть солі бракувало. Тайшет замовив транспорт продуктів, особливо борошна. Але щоб підводи могли дістатися до Калючого, треба було кільканадцять кілометрів від селища на бурхливому припливі Пойми збудувати міст. Савін назначив для цього бригаду Сєдих. Кілька днів мучилися з тією переправою. Не поверталися на ніч до бараків, ночували над берегом річки, тут обманювали голодні шлунки черемшою і вареною кропивою. Але переправу збудували. Дочекалися транспорту з борошном.
Савін наказав пекти хліб у дві зміни. А на другий день ранком скликав комендантів бараків. Стояв перед ними з Савчуком, лікарем і бригадирами. Видно було, що знов відчув себе впевненим.
— Ну, як бачите, громадяни спєцпєрєсєлєнци, найгірше маємо позаду. Радянська влада не залишила вас у нещасті. Прислала вам лікаря, ліки. Епідемію маємо опановану, що, докторе?