Лікар кивнув головою. Савін продовжував:
— Ну, бачите. І хліб знов маємо! Скажіть своїм людям, що всі одержать аж по п’ятсот грамів на голову! Всі! Мусимо заощаджувати, бо це перший транспорт. Але не журіться, наступні транспорта з борошном, крупою й іншими продуктами вже в дорозі. Дістанемо також картоплі та іншого насіння! Зверніть на це увагу: насіння! А що я вам говорив ще взимку? Говорив, що як тільки прийде весна, що будемо робити? Влаштовуватися будемо, громадяни пєрєсєлєнци! Влаштовуватись тут, в Калючому, на постійне! Тайгу довкола викорчуємо, картоплю собі посадимо, цибулю, ріпу, моркву. Корчувати землю будемо всі. Для будівництва нових порядних бараків спеціальну бригаду теслярів виділимо. Щоб вигідніше людям тут жилося. Світлицю собі збудуємо, щоб по-культурному було. Фільми будемо показувати. Ну й школу відкриємо, бо малюки мусять вчитися. Факт! Радянська влада дбає про освіту. Наука в нас безплатна! Буде школа, то й вчителя нам пришлють. Так це виглядає. Весна, громадяни переселенці, голову вгору, найгірше маємо позаду. А тепер до роботи, на зруб, на сплав, до корчування. Є якісь питання?
Питань не було... Хліб! Хліб! Зараз, за хвилину, люди знов спробують хліба. Вже від світанку малюки й доходяги кружляють поблизу пекарні, вдихають з голодною насолодою запах печеного хліба. То було тепер найважливіше: хліб! Лише ввечері в усіх бараках люди почали поговорювати, сваритися, роздумувати про ті «весняні» задуми коменданта Савіна.
То що він собі думає, що ми вже тут постійно житимемо, в цьому Сибіру?
— Так сказав, що ми повинні влаштуватися на постійно, тайгу корчувати, землю управляти.
— Не вперше це говорив.
— Ахай він мене, знаєте куди, поцілує?
— Говорив, що нові бараки будемо будувати, якийсь клуб, щоб кіно нам давали.
— Школу для дітей, що буцімто вчити їх треба.
— А як Корчинський хотів учити, то що з ним зробили?
— Бабуся Корчинська тиф перенесла, а від сина ні слуху, ні духу. А Біалерова, а Лютковський?
— А з іншого боку, чоловіки, я так собі з чистої цікавості думаю: що тут у тайзі може вирости? Ну саме?! Копаєш будь-яку яму, а після метра вже лід починається.
— Картопля буцімто вдається, а із ярих навіть пшениця!
— До біса, чоловіки, а може б так спробувати? А що то нам зашкодить? Хоч трішки підгодуємося.
— Ти, Малиновський, мабуть, збожеволів? Невже ти не розумієш, що це значить, як ми тут почнемо по-справжньому займатися хазяйством?
— Ну, ніби що?
— А то, що тоді на Поділля, до Польщі, ніколи вже не повернемось. Амінь!
— «Польща», «повернемось»... Чекай, татку, літка! Як від тифу ми майже не вимерли, то чи нами хоч собака з кульгавою ногою поцікавилася? А як Польща буде, то буде.
Сварилися, сперечатися, ледве не побились, але до згоди не дійшли.
Болєк Драбік, молодий одруженець і майбутній тато, бо Марусин живіт набухав щораз виразніше,— до сварки не вмішувався, але своє планував. Уже на нарах голосно думав:
— Бо ти тільки собі, Марусю, подумай. Буцімто в тих нових бараках то вже будуть навіть окремі кімнати! Якби ми таку кімнату тільки для себе дістали. Уяви собі, як це було б гарно?
— Ой, Болюсю, Болюсю, звичайно. Мабуть, будь-якийсь день буду родити. Бабуня Шайніна говорили...
Вранці Драбік, не радячись ні з ким, зголосився до бригади, яка мала будувати в Калючому нові бараки. А в найближчу вільну неділю до корчування прилісних хащів зголосилося стільки охочих, що на складі кирок і заступів забракувало. З Червоного Яру прийшли всі. Навіть впертого Мантериса переконали. Затужили селяни за землею! Разом з надходом весни щораз частіше снилася їм оранка, посів збіжжя, запах подільського чорнозему. Отже, нічого дивного, що коли настала перша нагода хоча б тільки на малому загоні в землі поритися — переламали в собі всілякі сумніви й зайнялися її обробітком.
— Земля як земля! Тучна, корінний перегній, повинна родити!
— В нас то була земля! У березні зелено все росло, що го, го! А ми тут у червні тільки тайгу корчуємо.
— Земля як земля, скрізь однаково пахне. Але такої, яку нас на Поділлі, мабуть, ніде не знайдеш.
Яна Долини з ними не було. Ставив дружині хрест на могилі. Раніше не міг цього зробити, бо і він не захистився від хвороби. Тиф допав Долину відразу після смерті дружини. Встиг ще разом з сусідами викопати могилу, збити труну, занести на кладовище і похоронити. Але хреста на могилі поставити не зміг. Не мав сили. Ледве доплентався до барака, упав на нари і знепритомнів. Коли з цього після пару тижнів вийшов, виглядав як власна смерть і будь-який подув вітру перевертав його. Одному лише надивуватися не міг, як протягом того часу проіснували його діти.