— Нема нікого, — доповіли тому в білому кожусі.
— Так, харашо, побачимо... Вас, громадянко, як звати?
— Ільницька, Гонората Ільницька... Адже ж Дмитро, пан Борма мене знає... — здивувалася Гонорка.
— Але я вас питаю! — перебив офіцер. — Гонората Станіславівна, так?
— Так, дочка Станіслава...
— Харашо, харашо... Чоловіка вашого звати Ільницький, Флоріан Якубович... Так?
— Так його звати, син Якуба.
Говорячи це, Гонорка, а здавалося їй, що робить це хитро, намагалася крок за кроком наблизитися до Борми. Прошепотіла:
— Флорек самогон у стайні гонить. Зроби щось... — Борма почув і знизав лише плечима.
— Не порозуміватися, громадянко! Відповідати тільки на мої запитання. Де ваш чоловік?
— А хіба я це знаю? З вечора кудись пішов, мабуть, у село і хіба ще не повернувся.
— До кого пішов?
— А звідки я можу знати, куди ті мужики лазять? Певно, десь у карти грає або самогон дудлить... — Говорячи це, краєм ока помітила, як Дмитро прошепотів щось солдатові; а той відразу вибіг з кімнати. «Зрадив, свиня!»
І цілком не помилилася. Не минуло багато часу, як солдат привів під гвинтівкою ледве тримаючогося на ногах, забрудненого сіном і немало наляканого Бронека Шушкевича.
— Там є ще один, але зовсім п’яний, товаришу начальнику, і аж ніяк розбудити його не вдається. Самогон гнали,— доповідав молодий солдат.
— Це ваш чоловік? — офіцер вказав на Шушкевича.
— Ще цього не вистачало! — обурилася Гонорка.
— Ні, ні. Це їх сусід, звати його Шушкевич Броніслав, — услужливо підказав Борма. І додав: — Його також маємо на карті...
Шушкевич протвережувався моментально, та й Гонората почала розуміти, що пришельців цілком не цікавить гонка самогону.
Не дуже великий дім Біалерів, з прибудовою, що служила господарю підручною майстернею, стояв на горбку, майже у самій середині хутора.
Рахеля розбудилась у середині ночі, мучена якимось сонним кошмаром, від якого тікала і втекти не могла. Не встигла ще добре отямитись, як почула за вікном навальний гавкіт собак, верещання людей та постріли. Почала термосити чоловіка, який спав біля неї.
— Йоселю! Йоселю! Прокинься, прокинь...
— Що таке, що? Що сталося?
Розісланий Йосель сів, протираючи очі.
— Слухай! Не знаю, що таке, але в селі щось діється! Може знов якісь бандити? Що нам робити? Що ми тепер зробимо?
— Цить, жінко, цить! Що має бути, то й так буде. А може, навіть нічого не буде...
— Мудрагель мені знайшовся. Розбуджу дітей, нехай краще в коморі сховаються.
Почали одягатися. Йосель в душі признав, що дружина має рацію. Добре пам’ятав, як незабаром після вступу росіян на їх дім напала банда різунів. І не відомо, що б сталося, якби не результативна відсіч сусідів. Янек Калиновський, за яким Циня видивляє очі, майже увесь Червоний Яр підірвав на рівні ноги. Піймали навіть одного з напасників, якогось Данилу Філіпюка з Ворволинців. Збили його і, зв’язаного мов портянку, в посторонках завезли вранці до Товстого. Однак там не дуже кому було його віддати, бо старої польської поліції вже не було, а нова, радянська міліція ще не була організована. А про того Філіпюка уся околиця знала, що «самостійник» з нього завзятий і вистачало, що запаморочився самогоном, як почав прилюдно викрикувати, що незабаром вже «буде різати євреїв та ляхів, як чорну свинину!» Біалер не стільки здивувався, як не на жарти налякався, коли через пару днів той самий Данило змінився з різуна на міліціонера в Товстому.
— Ще ти мене, єврейський парху, запам’ятаєш! Ти, польський шпигуне! — відгрожувався Біалерові.
Рахеля розбудила дітей і наказала їм одягатися. Циня, сімнадцятирічна панночка, вродлива й смуглява, з очима сполоханої сарни, і дев’ятирічний Гершель, понад свій вік вирослий і худий, як тріска.
— Цить! — утихомирив всіх батько.
Почули тоді характерний свист полозів на замороженому снігу, пирхання коней та людські голоси. Не підлягало сумніву, що ті назовні затрималися перед їхнім домом.
— Сховайтеся до комори! Вже, вже! Ні! Краще по драбині на горище. Ти також, Рахеля, разом з ними. Ну вже, вже!
— А ти, а ти! Пане Всемогутній, рятуй народ Ізраїля!
— Тату! Іди з нами, татку! — майже плакав наляканий Герш.
Йосель вштохнув їх до комори, звідки був вхід на горище. Заледве встиг відставити драбину, як почалося добивання до дверей. Після досвідів того нападу Біалер мав вхід до сіней, забезпечений солідною залізною штабою. Не реагуючи на навальне валення у двері, подався назад у кімнату, забарикадував комод і, готовий до всього, став із сокирою біля віконної ніші. Його не залишала надія, що й на цей раз сусіди не кинуть його в небезпеці. Прибулі перестали стукати у двері, чув, як якийсь паскудно вилаявся. Підійшли до вікна. Стукали в шибку.