— Відчиняй, Біалере, тут міліція з Ворволинців!
З жахом пізнав голос Данили Філіпюка. Міцніше стиснув держак сокири. Мовчав. За хвилину знову почали валити в шибку. І знову оскаженілий голос Данила:
— Знаю, що ти там є, єврею! Іменем радянської влади кажу тобі, відчини, бо інакше пожалкуєш. Вивалимо двері, і так тебе дістанемо.
— Почекай, Данило, я з ним поговорю, — Йосель пізнав по голосу Борму.
— Біалере, то я Борма! Пізнаєш мене?
— Пізнаю... Тебе, Борма, пізнаю. Чого ти хочеш злючі?
— Справу маємо до тебе: службову, порозмовляти треба.
— А не можна почекати до ранку? Дружину й дітей мені лякаєте.
— Видно, не можемо. А ти радянської влади не бійся. Відкривай!
— А то ніби чому я маю боятися влади? Але Філіпюкові не відкрию.
— Відкрий, відкрий, Йоселю, не опирайся. Тут з нами є сам товариш комісар з Товстого. То товариш комісар хоче з тобою поговорити, а не Філіпюк.
— Відкривай, гражданін Біалер, ми к тебе от імені советской власті, а советскую власть уважать нада! Откривай, не бойся.
— Зрозумів? — включився Борма.
— Нікому не відкрию, поки не приведете сюди якогось сусіда. Після того нападу не вірю вже нікому. Навіть тобі. А по-російськи то будь-хто може говорити...
Хвилину радилися. Подумав також Біалер і прийшов до висновку, що якщо є Борма, то певно не бандити. І зняв засув з дверей. Солдат, який стояв у порозі, ударом приклада гвинтівки повалив Біалера на землю. Розлючені його опором, дали йому на збір до вивезення лише п’ятнадцять хвилин. А до того ще загрозили судом за чинення опору радянській владі.
Йосель Біалер часом дорікав собі, що він не є достатньо побожним євреєм. Але цього ранку, вигнаний зі свого родинного дому, приказав своїм і сам з честю поцілував стару мезузу. Відірвав її з одвірка і сховав за пазуху. На порозі, вирушаючи у невідоме, нагадав сім’ї слова святого Письма: «Жодна людина внизу не поранить собі пальця, якщо цього не постановлено зверху»...
У дім Даниловичів енкаведисти вдерлися зміцненими силами. З мешканцями будинку поводилися з непоступливою суворістю, проводили дріб’язковий обшук. Юрія Даниловича тримали увесь час під стіною з руками вгору.
Капрал резерву, Юрій Данилович, тільки на самі Різдвяні свята повернувся з вересневої війни додому. Вимучений війною, втечею аж з-під Львова з радянської неволі, щасливо добрався до Червоного Яру. Дома застав свою кохану Наталку... «Дружино ти моя чорноброва, любов ти моя безупинна. Вірила ти, що з тої війни до тебе повернуся! Вірила!» — і обсипував її поцілунками. Наталка живіт мала великий, мов склепіння. Гладив, пестив його ніжно. Затримала на хвилину його долоню: «Чуєш? Рухається, штовхає вже... ось тут, збоку, тут штовхає. Відчуваєш тепер? Чуєш?»
У січні Наталка народила Даниловичу сина. Дали йому ім’я Андрій, але через ті морози і сніговиці ще його навіть не охрестили і зареєструвати в управі не встигли. Найважливіше, що малий був здоровий і Наталка, як і раніше, мала квітучий вигляд. Наталка Величко була українкою родом з Касперівців над Серетом. У Червоному Яру було декілька шлюбів польсько-українських. Поляки часто брали собі дружинами українок. То були вдалі родини, та єдиною турботою, яку мали, то щорічне відзначання подвійних свят: католицьких і православних. Зрештою, споріднені чи ні, усі на Поділлі цього подвійного святкування не оминали. Наталка була багатою одиначкою. А її батько правильно розраховував на те, що йому доброго, хазяйновитого зятя кохана донечка до дому приведе. Не бракувало красуні Наталці гідних українських кавалерів. Але серце — не слуга, доня ляха покохала...
Обшук у Даниловичів тривав довго. Наталка баюкала синка, отуленого подушкою. Теща сиділа поруч, перебираючи бусинки чоток. За столом розсівся знайомий Юрія, енкаведист з Товстого, комісар Леонов. Мовчав і курив цигарку. Юрій був упевнений, що вдома нічого не знайдуть, у крайньому разі можуть йому щось провокаційно підкинути. Мабуть, знов заберуть його на пост до Товстого на допит, і, як завжди, комісар Леонов почне йому ставити за провину приховування зброї, вступання в змову проти радянської влади. Ну і, невідомо в який вже раз, — каже йому розповісти автобіографію, а особливо той останній, воєнний епізод. Данилович брав тоді до уваги кожне слово, щоб не помилитися, бо приховав від комісара перебування у радянській неволі і свою втечу з-під Львова. Додержувався постійної версії про розгром його підрозділу німцями під Люблінським Томашувом, звідки, як багато рядових солдатів вересневої війни, помандрував до Червоного Яру...