Напруження посилювалося назріванням Коліївщини. Проти підтримки цього повстання виступала старшина. Звичайні козаки навпаки були готові взяти в ньому активну участь. Ситуація загострилася настільки, що Калнишевський з старшиною та вірними йому козаками тікає… у Новосічовий ретраншемент (див. словничок), одну з фортифікаційних споруд, збудованих російським урядом у 1736 року поруч з січовим валом.
Повсталі грабують старшинські будинки, в тому числі й покої Калнишевського, захоплюють архів. Але через 2 дні вірні кошовому козаки підсилені росіянами та артилерією увірвалися до Січі і змусили бунтівників тікати. Частину з них судили і стратили. У доповіді начальству комендант Новосічового ретраншементу Лаврентій Микульніш вказав що «з-поміж повсталих побито до смерті чимале число».
Були на Запоріжжі люди, що бачили реальний стан речей і наголошували кошовим про загрозу. Ще у 1755 року писар Дмитро Романовський писав кошовому Григорію Лантуху: «Уже військо до мішка взято, лише не знайшли засобу, як його зав’язати».
А у 1770 році паланковий старшина Пилип Львівський констатував у листі до Калнишевського незворотність втрати запорізьких земель. «За степи вам повідомляю: почалося будівництво нової лінії по Самарі, 3000 чоловік Воронезької губернії пригнані і уже редути та землянки, де за планом визначено бути фортецям, роблять… і нашим степам, як видно, вічная пам’ять. Проспали». Невтішно, що поки розтягалися запорозькі землі кошовий з військом билися проти турків на боці росіян.
Та чи так мала закінчитися історія славної Запорізької Січі — колиски духу свободи, який до цього часу відчувається на колись козацьких землях? Хіба так воїни-запорожці звикли зустрічати ворогів? Розгром росіян біля Січі міг кардинально змінити рух історії. Безліч прикладів, коли одна єдина битва, виграна чи програна, перевертала все з ніг на голову. Можна лише гадати, що відчували козаки, бездіяльно спостерігаючи, як солдати Петра Текелі виносили їхню зброю, знімали гармати, конфісковували цінності. Очолені Калнишевським запорожці програли свою битву, не витягаючи шабель.
Важко сказати, що спонукало Петра Клнишевського відмовити хлопцям дати, може нехай останній, бій. Можливо похилий вік — тоді кошовому було за 80 років. Але ще 4 роки тому він особисто керував військовими діями проти Туреччини. Можливо вмовляння січового священика, архімандрита Володимира Сокальського, який казав про росіян: «Вони хоч і недруги, а все-таки православної віри люди». А може страх бути вбитим у кривавій січі. Все-таки кошовому було що втрачати — він володів землями, худобою (за деякими даними — 14 тис. голів). Також мав дружні стосунки з Григорієм Потьомкіним і сподівався дожити у спокої.
Тож Січ здали внаслідок переговорів. Не ті козаки були вже у 1775 році? Навряд чи. Не ті керівники. Міг би віддати Січ без бою Байда Вишневецький, Петро Сагайдачний чи Богдан Хмельницький? А Калнишевський здав. Потім Москва щедро «віддячила» йому за це засланням на Соловки. Петро Калнишевський був суворо покараний за свою дипломатичність. 16 років він провів у казематі на Соловках. Ще 9 — в одиночній камері. У 2008 році як Петро Багатостраждальний приєднаний до лику святих Помісним Собором Української Православної Церкви — Київського Патріархату. Але не зрівняти особисту трагедію кошового із знищенням цілого краю…
