Пилип Никифорович бадьоро йшов, зачіпаючись іноді довгими ногами за сухі пасма виволоченого пи рік». На ногах у нього були добре стоптані, полатані (сам латав) черевики.
— Не люблю, розумієте, нового взуття, — згадав Василь, дивлячись на нерівну вчителеву ходу, його не раз повторювані слова: — муляє .. .
Самоділкові латки на Стовбуровому взутті — це теж була самозречення й демократизму ознака. Він бо вважав, що кожна людина, хай то буде й інтеліґент, повинна сама себе кругом обслуговувати. Адже в новому суспільстві будуть тільки такі самодостатні одиниці! Василь упіймав себе на якомусь незрозумілому роздратуванні, що його викликали тепер ці вчителеві думки. Так само раптом йому не вподобались рухи вчителевого тіла, зокрема ковтальні звиви його довгої шиї. І він став уникати на нього дивитись. Думав про Оксанну, що так гарно цим разом повелася з ним — і обвинувачував Пилипа Никифоровича, що примусив його піти від неї, теліпатися хто-зна й куди. Та, схаменувшись, силкувався ще гамувати це неприязне до вчителя почуття, згадував отих великих мучеників за свободу — Чернишевського, Желябова й інших, що їм, може, теж доводилось кидати коханих істот заради народної справи.
Коли наші подорожні були приблизно на півдоро-зі, їх наздогнала, стрибаючи колесами по розораному шляху, торохтюча, немов вона от-от мала розсипатись, гарба. Пара коненят, покивуючи схиленими головами, похмуро, неохоче тюпала. Спереду видавалось (подорожні оглянулись і зійшли із шляху, щоб пропустити гарбу), що вони, ті коненята, місили передніми ногами шлях, як заміс. Коли гарба порівнялася з подорожніми людьми, коні, ввічливі бувши, пішли раптом ходою, їхній погонич, сірий, зачучверений дядько (але з таких, що, видимо, побував на одному з фронтів), привітно поздоровкався і, натягнувши віжки, зовсім спинив їх. Коненята дуже слух'яно, ніби воля їхнього господаря цілком збігалася з їхнім бажанням, стали, підперши пообчухуваними хвостами воза.
— До Губинихи чимчикуєте? —- спитався, видимо, балакучий дядько і, почувши ствердну відповідь, запросив: — Сідайте ж: підвезу...
Повісив потім того віжки на ручицю, поклав батога обік себе на солому, заслану сірячиною, і взяв крутити цигарку цупкими, як берестові корінці, пальцями. Виявилось, що він живе якраз біля школи, — отже й довезе їх аж на місце.
Подорожні позлазили на воза, хоч Пилип Ники-форович трохи й завагався був, бож їм не до школи треба було і навіть не до Губинихи, як це мало виявитися далі. Але давши оту ствердну відповідь, треба було сідати: конспірація.
Отже виходило, що традиційна добрість українських селян, їхня звичка „підвозити" не завжди буває доречна.
— Так як же воно оце буде? — загомонів поважно до „вчителів" дядько, коли ті посідали. — Чи так уже й доведеться на князя Урусова робити? Ви письменні, читаєте газети... Я оце відвозив німців...
Пилип Никифорович скинув значуще очима на Василя, мовляв, „оце вдячна нагода для агітації, це наш", і на вустах йому ворухнулась його бліда усмішка. Промовив, обернувшись до дядька:
— А буде так, як ви, селяни, схочете... Треба прогнати німців та гетьмана — і земля буде ваша, селянська...
Василь і собі (йому раптом зробилося легко, захотілось балакати) обізвався:
— Гетьман — царський генерал, він про Україну не дбає зовсім, він і балакати по-українському не вміє...
— У більшовики підемо всі, як один, — сказав дядько, відгукнувшись на слова Пилипа Никифоровича, і вдарив себе по коліні кулаком. — Но, малі!
Коні, що, скористувавшись поважною розмовою своїх господарів — людей, поснули були зовсім, неохоче рушили. Збоку було знати, що цим разом їхнє бажання розбігалося з господарською волею, та робити було нічого: господар.
Тепер дядько відгукнувся на Василеві слова:
— Як на мене, так нам від Росії не треба відділяпотвердив спокійно дядько.
тись: ми в окопах з одного казанка їли, разом кров проливали...
Потім того він посміхнувся до якихось там своїх спогадів, а тоді сказав:
— Була в мене з тією Україною сторін. Прийшов я з німецького хронту...
Тут він сякнув набік, притиснувши пальцем одну ніздрю: так він, мабуть, навчився на „хронті".
— ... Прийшов. Дивлюся — аж у хаті біля ікон почеплено отого вусатого українця в шапці... Це мій хлоп'як, що до школи ходив, так його вшанував. Таке мене зло взяло, як того вусаня побачив! Зірвав його — та в піч! Хлопець у сльози, — так я йому й батога ще дав...