Всі ще дужче напружились, вслухуючись у те, що скаже уповноважений „центру". Матрос говорив про гідру контреволюції, про потребу боротьби з нею. Говорив, широко роззявляючи рота, а в роті йому блискали золоті зуби, немов там у нього був вогонь, і він ні-яі: не міг його ковтнути.
— От, напримєр, князь Урусов, що його землі гадом обвиваються навколо ваших вузеньких нивок... У-русов — гідра .. .
— Гідра, — проказав уголос один із передніх дядьків, мабуть, щоб не забути цього слова. А на очі йому
(та й не тільки йому!) уже зводився образ князя Урусова у вигляді гідри-гада, і він уже готовий був рубати чим попало тую гідру.
Після матроса промовляв Пилип Никифорович. Він побудував свою промову на історичних революційних фактах. Імена революціонерів — Робесп'єра, Марата, Бакуніна й інших — густо сипалися з його уст. Він говорив про велику віру в революційну силу народу.
— Хто знає, — казав він, чи не сидить серед нас отут новий Марат або Робесп'єр...
Декотрі з слухачів навіть оглянулись, шукаючи, мабуть, очима серед присутніх названих героїв. А Семен Гречка навіть спитався:
— Де він, той Мара?
Не пас задніх і Сабадир. Він, забравши слово, говорив про те, що Романови триста років лили людям помиї на голови (він умів яскраво висловлюватись!), тепер це робить гетьман Скоропадський, але пора вже роззявити рота...
З'їзд засідав майже до півночі, були ухвалені різні постанови, а серед них найважливіші — про утворення „ревкому" (до нього ввійшли Сабадир, Пилип Никифорович і один селянин), про готування збройного повстання проти гетьмана й німців, про використання для агітаційної роботи „Просвіт" (де їх гетьманська влада ще не закрила).
Василь мав себе на цьому з'їзді не зовсім добре. Найбільше засмутило його те, що в отих постановах нічого не сказано про Україну. Проти неї не було нічого, але й за теж не було. А це ж був з'їзд українських селян! Сам він, увесь час думавши про це, чомусь посоромився нагадати, — бо загальний настрій на з'їзді був такий, що треба, мовляв, передусім рятувати революцію, а Україна — дуже дрібна проти цього справа.
Так йому сказав і Пилип Никифорович, коли він після засідання звернувся до нього з цим своїм болем.
— Не час тепер про це, -— мовив Пилип Никифорович з ніяковою усмішкою. — Треба почекати... Головне: рятуймо революцію!..
III
- Діяльність ля-Гопак. — Ще Дівчина-горлиця до козака горнеться, діяльність латаїтянської „Просвіти". — Лицедійство, ще раз: народ і інтеліґенція.
Того вечора, як Василь пішов до Губинихи, Гнат раніш ніж звичайно (хоч уже в обляги), пішов із „центру". Пішов він не додому, а завернув недалеко від дому в одну з бічних вуличок. Влітку такі вулички звичайно тонуть у гущі вишневих садків, а тепер крізь ті садки ще просвічувалося стемніле небо, вони чорніли віхтями на тлі того неба. Але вони вже пахли від-вологлими бруньками, посвіжілою корою, і ці пахощі виповнювали серце легкою бадьорістю.
Садки й двори на таких вуличках обгороджуються звичайно тільки низькими загатами, і цим завжди користуються собаки та парубки, перестрибуючи безборонно з города в город.
Гнат також, повний отієї весняної бадьорости, простував до однієї з таких загат. На притемненій вуличці було вже зовсім тихо, сон уже, бачилося, розповзався по стишених дворах, і Гнатові трапився тільки один якийсь чоловік, що, порівнявшися з ним, глухо бовкнув „здоров". Спинившись біля потрібної йому загати, Гнат прислухався: у дворі чутно було брязкання відра біля колодязя, голоси. Один з тих голосів був хлоп'ячий, і Гнат, вибравши зручну хвилину, покликав того хлопця до загати. А як той хлопець прибіг, зіскочивши на загату, Гнат сказав йому, щоб покликав до нього свою сестру. Хлопець побіг, а незабаром по тому до загати підійшла дівчина в теплій, накинутій на голову
хустці.
Гнат перескочив до дівчини через загату і обійняв її за молоді плечі, накриті тією хусткою. З її голосу-шепоту було знати, що вона дуже йому рада, як також і тому, що він називав її так, як у їхньому селі парубки дівчат уже не називають, — Галею.
— А вчора, бач, і не прийшов, — з докором мовила дівчина.
— Ніколи було...
Вони посідали на сухій соломі загати, щільно попритулювались одно до одного. Гнат обійняв гаряче тіло своєї дівчини попід її теплу хустку, що була дуже до речі цього хоч і весняного, але ще холоднуватого вечора.
Це була Ганна Зворітьківна, що до неї Гнат якийсь час уже ходив, що з нею в нього починалося щось таке, як кохання. З Ганною Гнат ніколи не говорив про свою принципову неповагу до „жіночого кодла" і, навпаки, говорив більше, ніж треба, про самого себе. До того ще він, говорячи про себе, ніколи не згадував про свою „кирдю". Ба навіть з'являлась тут у нього якась пиха, задавакувата хвалькуватість. А в тім, це було цілком зрозуміле в таких обставинах — коли треба було дівчині вподобатись. От і тепер, розбалакавшись, він узяв розповідати про свої гуляння в місті, про те, як вони, семінаристи, „стріляють" на Гетьманській за гімназистками, а то й навпаки — гімназистки за ними.