Ганна, довірливо притулившись до парубка, слухала його з захватом. І це його ще дужче заохочувало оповідати. Він зводив їй на очі вечерові вогні міста, дзенькіт трамваїв, рух і шерех святково зодягненої публіки — позчеплюваних руками („під ручку ходять") дівчат-панночок та хлопців-паничів. А в цьому вічно-святковому гуртуванні („у місті ж і в будень гуляють") і він, сам Гнат би то, як дома. Були бо й такі випадки, що ті панночки самі його зачіпали. Оце йдуть, бувало, вони з хлопцями на бульварі („таке — і вулиця, й садок разом"), а ззаду, побравшися попід руки, — панночки, у блакитних та червоних береточках („такі шапочки, бо в місті й дівчата в шапках та бриликах ходять"). То котрась із них візьме та й скаже, голосно, щоб усі почули:
— А мені отой, що в сірому пальтичку, подобається...
— І мені, — скаже її подруга.
Після цього з цими дівчатами вони (себто хлопці) звичайно знайомляться, подаючи одно одному руки і називаючи свої прізвища та ймення. Не обов'язково при цьому називати своє справжнє ймення, можна
кесь вигадати. І Гнат частенько називав себе Володею або Ігорем...
Чувши це все, Ганна ще тепліше горнулася до парубка, її очі вдячно горіли біля самого його обличчя (тим їх і видно було в темряві). Вона, либонь, так думала:
— „Отакі гарні панночки до нього залицялись, а він, бач, мене покохав! Любий!"
Наостанку Гнат із цілком зрозумілою гордістю сказав про те, що восени він уже не поїде до міста, а залишиться в селі вчителювати, закінчивши після Великодня семінарію. І в цьому його повідомленні можна було впіймати натяк на те, що на це щасливе майбутнє і вона (Ганна б то) може надіятись, — що при певному її поводінні вона могла б стати вчителевою жінкою. Виразно про це не сказав, але певний на це натяк у його мові, безперечно, був.
Цієї ночі Гнат ночував у Ганни в коморі, хоч ще й було вночі холоднувато. Коли він прокинувся, крізь щілини в дверях тонкими синіми нитками просочувався ранок. Ганна вже не спала, і він, не розплющуючись, чув її ворушкання біля свого боку. Лежав, удаючи, що спить. Раптом мила дівчина підвелася з подушки і, нахилившись, поцілувала його в губи, а потім підхопилась на ноги і підійшла до дверей подивитись у щілину надвір. Побачивши, що вже ранок, вона повернулась до парубка і сіла біля нього на коліна (так, як це роблять селянські дівчата), думаючи, видимо, як його розбудити.
Гнат бачив її крізь щілини повік у півсірім ранковім світлі і милувався її молодим гарним обличчям, віястими очима.
— Гнате, вставай, — торкнула вона його обережно за плече: — нерано вже...
Гнат облишив удавати сонного і жадібно притиснув її, гарячу, дорогу, з запахом сну, до себе. Дівчина соромливо приплющила очі, але й сама тремтливо тулилася до милого.
Якже вони, дотягнувши до краю солодке перебування вкупі, кинулися виходити з комори, виявилось,
що двері знадвору защепнуті. Ганна злякано заплакала і кинулась від парубка, як від ворога. Гнат її заспокоював, але насправді й сам затурбувався, бо напереді була неприємна зустріч з Ганниним батьком чи матір'ю. Він узяв у кутку ціпок, висунув руку з тим ціпком у дірку, зроблену для котів, і спробував так відщепнути. Але з того нічого не вийшло: защіпка була туго защепнута.
А в дворі тим часом починався трудовий день (понеділок, неприємний після неділі день): заскавучало коліща біля колодязя, замекало теля, просячись до корови, закудкудакали кури, злітаючи з сідала...
— Ой горечко! — плакала Ганна. — Що ж це буде?!
Гнат нахилився ще раз до дірки й оглянув ранкове подвір'я: там уже порався старий Заворітько. Становище, справді, було дуже скрутне.
— Ганно! Ганно! — гукнув раптом до комори старий Заворітько. — До корови пора... Дівко, чуєш?
Ганна здушувала плач, і рясні сльози текли по її обличчі .
— Чи тебе важницею виважувати? — сердився батько. Старий, чути було, йшов до комори. Уже біля дверей, побачивши, мабуть, що двері защепнуті, він щось буркнув, а тоді клацнув защіпкою і широко відчинив двері — впустив силу ранкової видноти і свіжого, як холодна вода, повітря.
— А, в тебе є, — промовив, углядівши доччиного гостя. — Гм, отака дівася...