За лаштунками ходили готові — одягнені й заґри-мовані — актори, танцюристи, хор, всі в українських убраннях. Для них самих це мало означати їх щиру народолюбність, їх єднання з простолюдом, дарма що той простолюд носив жовтогарячі крамні „косоворотки", кашкети з лякованими козирками, а не сині штани та солом'яні брилі. У солом'яних брилях селянські парубки хіба на жнива йшли, а не до церкви чи театру, а для широких штанів зразки-прецеденти були тільки в далекому минулому.
Отже ці вбрання були швидше примріяною красою самої інтелігенції.
Василь Роговенко теж був у брилі й вишиваній сорочці. Цей одяг помітно його прикрасив, зробив з нього „любого хлопчика", як про це шепнула йому на вухо, інтимно прихилившись, Оксана. Він стояв збоку і ревниво стежив за нею, рухливо-щебетливою дівчиною у квітах та стьожках, бо біля неї ввесь час крутилися хлопці з Калеником Губенком на чолі. З Каленика бо, на Василеву думку, був небезпечний суперник. Він був заґримований під сивоусого батька й усяково хизувався тими вусами та,смугами рудої фарби на обличчі, що означали зморшки. Адже він був певен, що жінки в усяких ролях його кохають!..
Каленик дуже своїм звичаєм сміявся, хоч оті смуги й заважали сміхові зринати на поверхню. Говорив він басом, а цей бас з'явився в нього недавно, з того, либонь, часу, як він усвідомив, що-бас йому личить.
Оксана щебетала з Калеником і іншими хлопцями, та заразом скидала поглядом і на Василя, мов би перевіряла, як той сприймає таке її до хлопців і хлопців до неї „залицяння". Раптом заспівала:
І хліб пекти, й по телята йти, Коли б мені, Господи, Василя знайти.
Василь спалахнув, як пожежа, захвилювався.
Були за лаштунками й інші дівчата, але враження було таке, що тут панувала сама-одна Оксана.
За лаштунки заглянув Пилип Никифорович: щоб були тихо, бо вже починали впускати публіку. Оксана загомоніла, жартуючи, півголосом.
Але вмовкнути таки довелося: за які десять хвилин мали підносити завісу.
..Коли нарешті підхопилася, як велетенське крило, завіса (техніка у Пилипа Никифоройича діяла бездоганно) актори (спочатку дочка й мати, потім батько) побачили в залі гущу піднесених у великій напрузі голів та обличчів. А що пліч, за вийнятком перших рядів, не було видно, то й здавалося, що ті голови плавають у темряві.
Надійшов Василів вихід, і він, опинившись віч-на-віч з отими жадібно напруженими, витягнутими в його бік головами, сливе безтямно полинув на хвилях гри. Ці хвилі (чи, може, його власне серце) робили такий шум, що він майже не чув свого власного голосу, не бачив своїх рухів. Руки, що ними він брав опудало і ніс до вікна, були не його руки.
Взагалі гра на сцені виразно двоїлась (хоч публіка, засліплена мистецтвом, як сонцем, цього й не помічала). Так, парубок у п'єсі ставив до вікна опудало, а парубок живий думав: „Коли б не збитись... коли б не збитись! Чого воно серце так?" Далі. Коли удаваний парубок стрибає в вікно, в хату, дівчина в п'єсі нічого не робить, а жива дівчина з іскрами ввічу, вхопила живого парубка, ніби допомагаючи йому влазити, за руки, і її руки були гарячі-гарячі. А як живий парубок опинився в хаті (за лаштунками), жива дівчина, не випускаючи його рук, прихилилась ненароком (?) йому До виска, приторкнулась лескітними кучериками. Вона хотіла йому, либонь, щось сказати. Тільки ж саме в цю мить заля зайшлася бурхливим реготом, і вона, прислухаючись до того реготу, нічого не сказала, тільки стояла, притулившись. Ще далі. Парубкові вдаваному треба було притьмом вистрибнути з хати, бо до хати поспішав сердитий-пресердитий, з батогом у руках батько, а парубок живий, зачарований солодким потиском дівочої руки, забув про це.
— Тиміш вистрибує в вікно, Тиміш вистрибує в вікно, — голосним шепотом гукав суфлер. — Тиміш вистрибує...
— Та якого ж бісячого батька він не вистрибує ? — озвався серед загальної напруженої тиші в залі обурений дідів Вертин голос. — Ех ви, ахтьори!
Публіка зареготалась, і під цей регіт живий парубок таки стрибнув, але за спізнення одержав від матері за п'єсою необов'язковий почастунок рогачем по плечах.
Новий вибух реготу, приємна заохота для акторів, розітнувся в залі.
Все це відбувалось біля хати — біля стіни з нашитим на ній справжнім околотом. Від хати йшла невеличка ліса, а за лісою всупереч натурі цвіли одночасно бузок і соняшник. Таж для глядачів це було мистецтво, а у мистецтві ж, як відомо, як і в казці, все можливе, — тим і бузок міг із соняшником квітінням порівнятись.