За спогадами Дмитра Нитченка, які побачили світ в Австралії, "Пиворіза" Василя Чаплі - історичну повість з життя дякїв-пиворізів хвалив тодішній літературний авторитет Олекса Слісаренко.
Проте несподіваний арешт у справі "СВУ", про яку письменник вперше довідався тільки від слідчого, викинув Василя Чаплю з офіційного літературного життя: писати можни було тільки в "шухляду". Після семимісячного ув'язнений він довго не міг знайти роботи, потім влаштувався на робітфак Дніпропетровського металлургійного інституту. Та через рік потрапляє під хвилю боротьби з "троцькізмам", хоча й не має до нього жодного відношення. В. Чаплю засудили на загальних зборах, звільнили з роботи, виключили з профспілки. Проти нього в газеті "Зоря" з'являється підвальна стаття "Єфремівщина під машкарою марксизму", а згодом йому назагал забороняють працювати в школах.
Як жити далі? За таких обставин В. Чапля 1932 року залишає Дніпропетровськ. Шукає викладацької роботи деінде - в містах Сталіно, Луганськ, Ашхабад. У Туркменії 1934 року затверджується в званні професора. Потім - викладання у вузах Ставрополя, П'ятигорська. Тут, він вже почувався ближче до України, .більше того - примудрявся записувати на Північному Кавказі слова з говірки тамтешніх українців і надсилав ці мовні скарби академіку Яворницькому. Той збиранню рідного слова лишався відданим до останніх днів свого життя.
Увесь час цієї вимушеної передвоєнної еміграції з України Василя Чаплю тягне до українського літературного життя. Закінчивши історичну повість "Пиворіз" (ту, про яку тепло відгукувався Ол. Слісаренко), він пише листа Тичині, запитуючи, куди йому податися з цим твором? Чи хоч, мовляв, до якого архіву здати на зберігання? Павло Тичина, написав; "Як можна живу людину підшивати до мертвих архівних справ?" Порадив надіслати твір до Державного видавництва в Києві. Повість так і не надрукували. Та не писати В. Чапля не міг. Він створює так звані захалявні твори, не призначені для друку за радянської влади. Так було написано п'єси, "Цяця-молодичка", "Велика дивовижа", повісті "Півтора людського", "Люди в тенетах", оповідання "Стара вчителька", віршований твір "Їсько-Ґава". Ось як згадував письменник умови, за яких створював свої "захалявні" твори:
"Писав я ці твори вже так, що й моя жінка не догадувалася, що я пишу, легальне чи нелегальне, писав я здебільшого ночами, а, на день ховав, наприклад, в Ашхабаді, в ніжки ліжка, що були з залізних досить товстих рур: я скручував машинопис у дудочку, обв'язував ниткою з довгим кінцем її, відкручував наверша і тоді засував той верчик у руру-ніжку, залишаючи зверху тільки малий кінець нитки, щоб можна було витягти сховане".
Письменник знав силу слова... Війна. В. Чапля з сином Юрієм (він нещодавно відгукнувся, прочитавши мої перші публікації про батька), приїхав у Дніпропетровськ, влаштувався викладачем української мови в транспортному інституті. А коли фронт почав наближатися до Дніпропетровська, разом з цим інститутом виїхав далі на захід. 1943 року "Українське видавництво" (Краків-Львів) видає нарешті" його історично-побутову повість "Пиворіз". Я знайшов цю книжку у нещодавно відкритій в Києві з ініціативи редакції часопису "Пам'ятки України" бібліотеці української діаспори. На обкладинці значиться вже не "В. Чапля", а "В. Чапленко". Відтоді письменник так підписуватиме всі свої твори (до речі, Василь Кирилович з гумором обіграє своє прізвище на екслібрисі - на ньому зображено чаплю, яка вмочила перо у каламар). Критичність погляду - це те, що вирізняло В. Чапленка усе його життя. Він досить критично ставився до багатьох еміграційних авторитетів (свідчення людей, які знали його,- Юрія Коломийця, Яра Славутича), що, звичайно, не. полегшувала, а лише ускладнювало його взаємини з іншими літераторами.