П'єсу завершив сторож із клепачкою, на цілу голову вищий за намальовану хату: вимахнувши клепачкою, він так нею заклацав, що можна було подумати, що то скоростріл зататакав.
Чи треба казати про хвилі-буруни, про море оплесків, що були акторам нагородою за казку мистецтва ?
А втім, виставою були однаково всі задоволені — і глядачі, й актори.
У другій частині мали бути співи та танці.
З яскраво освітленого кону за піснею пісня лунала, а заля слухала — голови в прозорій тепер півтемряві, нерухомо витягнувшися з пліч, ловили пишну рясноту звуків.
А вони ж, ці голови, нічогісінько не відали про те, що українська (їхня!) пісня найперша, найкраща серед слов'янських і друга, після італійської, в світі! Не знали — Що багато можна б навести думок видатних учених на ствердження її слави! Ходаковський, князь Пертелев, Максимович, Срезневський, Осип Бодянсь-кий, П. Куліш, Павло Чубинський і багато інших доклали рук, щоб узяти ЇЇ від народу й понести народові. Навіть Микола Гоголь, що зрадив свій народ і що йому рідна мова відгонилась дьогтем, називав їїЇ, пісню українську, „запашною, доброзвучною, різноманітною, невмирущою народною історією", „живою, яскравою, повною фарб, істини..."
Не знала цього й більшість тих, що стояли тепер, як пишний квітник кольорових убраннів, на яскраво освітленій сцені й співали. Знали це тільки такі, як Василь Роговенко, що їм освіта дала вже звичку мислити. Це такі, як він, загалом беручи, несли народну пісню народові.
Стоячи серед інших у хорі, Василь цим разом, всупереч щойно сказаному, не співав майже: він слухав Оксанине співання. Слухав чи, краще сказати, пив очима її вроду. Бачив, як її груди, сховані під тонкою сорочкою, ворушили, співаючи, перекинутими з лівого плеча стрічками. Ззаду, на ніжній шиї, де були прив'язані до намиста тії стрічки, золотіли від світла ясно-прозорі тонкі волосинки...
Але слухаючи тільки Оксану, Василь чинив несправедливість: найкраще співала не вона, а Настя Німцівна, молода дівчина з квітчастою хусткою на плечах. Та така вже доля закоханих: за голосом коханої вони не чують інших голосів.
Василь клопітно-горячково думав про те, як би побалакати з Оксаною остаточно. Адже тепер усе було ясно!
... Наспівавшись досхочу, співочий гурт розсунувся, утворив квітяне півколо, і з того півкола зразу ж таки випала квітка у синіх штанях, у червоному поясі, у сивій шапці. Сині штани пішли понад краєм півкола, струшуЮЧИ пишною ряснотою своєю, протоптуючи стежку для себе, для того, що мало розпочатись. Руки якийсь час держались за пояс, а тоді як не вимахнуть!
— та й вихопили з гурту щонайкращу дівчину, — хитрі руки. Дівчина-горлиця спочатку прихилилась була до парубоцького плеча і так деякий час ішла з парубком у парі, в його солодких обіймах. Але потім згадала, мабуть, Василинині слова, що парубка не слід підпускати зразу, зринула раптом, схитнувши красовито плечима, з парубоцьких обіймів і відскочила геть від нього. Парубок аж не стямився з дива, а тоді, вгнівившись, тупнув ногами, підскочив угору. Тільки ж умить зрозумів, що в такій справі гнівом не багато осягнеш (на милування немає ж силування!) і змінив гнів на ласку: кинувся навприсядки і взяв виробляти ногами й руками всякі чудасії, щоб горду дівчину причарувати. І дівчина не встояла, стала знову зближатись до парубка, плетучи свої чарівні дрібушки. А в очах їй уже світилось кохання.
Ще дужче вдарив щасливий парубок, млинком закрутився на одній нозі.
Обчарована дівчина сказала: ,,Я тебе кохаю без міри, без краю... Сховаймося, любий!" І обоє зникли із сцени.
Бачивши цеє диво, зайнявсь гарячою звагою ще один парубок: як не вискочить з гурту, як не вдарить об>землю, завзятець, шапкою — і зразу ж пішов навприсядки, викликаючи дівчину. Не втерпіла ще одна з пишного квітника, вискочила й собі. Тільки ж і вона спершу спробувала подратувати хлопця (така вже парубоцька доля!) — пішла кружляти, як тая вутінка, оддаля. Та не з плохих же був і парубок: підлетів угору, як орел, випростав руки й ноги, як крила. І дівчина скорилась...
За прикладом перших двох вихопився з гурту третій парубок... не парубок — вихор. І закрутився в повітрі, завихрив...
Прикра завіса усе сховала, все зникло, як зникає чарівний сон. Не один з парубків — з тих, що були в залі — ще сидів з роззявленим ротом, забувши про сусідку, що смикала його за рукав, щоб іти: в його уяві ще
сяяли осяяні блискавками стьожок казкові дівчата, Зникли десь там, за завісою. ......
Жива дыячина далі смикала за рукав - ДІвка в "сачку" чи "рубашці" з потворно роздутими наростами рукавів на плечах. Вона вже встигла зрозуміти, що оті чарівні хлопці в широких штанях - то тільки казка, а жовто гаряча сорочка сусіди - жива дійсність. Тількиж і сусіда в цій сорочці був їй до мислі...