тільки, щоб це була влада трудящих...
— Гир-гир! — сказав Дужко. Схопив за „барки" однією рукою Василя, а другою — Омелька і хотів їх лобами стукнути. — Ша!
Дужка такі „теоретичні", „філософські" розмови найменше цікавили.
Але в цю мить на шкільному подвір'ї задзвеніли дівчачі голоси — веселий щебіт, сміх, як кришталевий плюскіт джерельної води. Усе товариство, як на команду, урвало розмову, а кожен зокрема зробив якийсь рух, готуючись до зустрічі. Тільки ж усі робили це так, щоб збоку ніхто цього не постеріг чи не зрозумів: мовляв, „мало яких рухів людина, жива істота, не робить, може, мені треба чухнутись"... Самсон Ліпшиць зняв з голови свого нового кашкета і подивився зверху, видимо, перевіряючи, чи не впало туди що негарне з яблунь, бож угорі ввесь час вицвірінькували горобці. Дужко розстібнувнув комір сорочки, підкресливши тим свою зневагу до дівчат; кахикнув голосно, так, як це роблять парубки викликаючи дівчину. Омелько Деркач (хоч і "філософ") поправив окуляри. А Василь... він і далі стояв узявшися обіруч за гілку, тихо її погойдуючи, бо... гадав, що це мальовнича, гарна поза. Та й стукання гелця так легше було стримувати.
Гнат, попри всі намагання, теж не приміг зберегти непорушносте, хоч і обмежився тільки тим, що осмикнув іззаду свою „офіцерську" сорочку, зробивши там щось на подобу гороб'ячого хвоста.
Тільки Каленик нічогісінько не змінив у своїм сидінні на пеньку: мовляв, „мене і так кохатимуть".
Дівчата прилинули зграйкою щебетливих пташок, наповнивши сад гомоном і дзвенінням весняного дня. Почалося обов'язкове і цим разом ніяк не холодне ручкання: не в один потиск руки вкладувано тут гаряче почуття, беручи якнайповажніше цей порух душі чи серця. А надто як до нього додавано ще й вимовний погляд, погляд, що за мить міг пообіцяти вічне щастя. Ручкалися, перехрищуючи дівочі та хлоп'ячі руки, а це, як відомо, означало недалеке одруження тих, що так робили.
Через те, що Василь стояв забіч, Оксана підійшла До нього наостанку, і він, не вдержавшись у своїй мальовничій позі, збентежився цим разом так, як ніколи. Хотів був щось сказати — і не зміг. Оксана теж не прибрала, що сказати, і зразу ж повернулася до гурту.
Розмову почав Дужко. Він голосно „по-парубоцькому" кахикнув і промовив:
Дівчата-голуб'ята! Чи ви чули новину?
— Яку?
— Де?
— Коли?
— Що сталося?
ТИ? Михайло Шестипалько (це був придуркуватий чоловік у селі, що з нього всі робили сміх) жениться бере Ганну Нетудихатівну...
Хай ти сказишся, Степане, з своєю новиною! І скаже ж отаке...
Наталка Степанцівна гупнула його кулаком межи плечі. Він заойкав, а потім того став важко зідхати.
— Кохаю я вас усіх, дівчата, — сказав, — а тільки не знаю, котору брати...
— Мене, Степанчику...
— Мене...
— Ні, мене, мене...
Усі сміялися. А разом із сміхом увічу їм відсвічувались білоквітяні хмари садка, ніжноблакитне небо, грала весна і молодість, себто все те, що робить справді недоречними всякі „розумні" розмови. Тим то й ніхто хай не здивується, чуючи таку балачку, як у Дужка з дівчатами, чуючи пустощі та безтурботний сміх.
Перед вечером усе товариство звичайно розходилось додому: хто підполуднувати, хто передягтися, а хто й (ті, що з селян) у господарських справах — коням на ніч дати чи щось інше зробити. Але Василь із Гнатом звичайно пересиджували цей „порожній" час у „центрі", бо їм додому було далеко. Іноді вони йшли на „велику греблю", спирались на поруччя і дивились, як тече попід греблею вода (хоч це й не яка приємна розвага), а іноді — на цвинтар, що біля церкви, де вес-ної» розцвітали садки, зеленіла трава і було приємно. Бувало й так, що вони йшли до когось із другорядних знайомих, таких, що до них тільки тоді йдуть, як більш ні до кого йти.
Цим разом Василеві хотілося побути з щирим приятелем насамоті, щоб побалакати з ним про своє щастя, щоб сказати йому оте ,,а що, бач, таки на моє вийшло! а ти казав: сміється!" Тепер уже нічого було ховатися з цим перед найближчим товаришем, навпаки, тепер приємно було похвалитися своєю перемогою.
Таж Гнатові, як на зло, несподівано заманулось провідати Оксаниного батька о. Харитона замість щоб слухати Василеву „сповідь" про Оксану.
Отець Харитін був саме в своєму садку: із шкільного подвір'я було видно його постать.
Переступивши перелаз, хлопці попростували до старого пан-отця.
Василь ішов тепер до цього доброго, розумного діда з почуттям якоїсь радісної рідности, щирої любови.
— А! — мовив привітно о. Харитін, придивляючись по-старечому молодим хлопцям до обличчів. — Здорові були, козаки! Тільки не подумайте, що я, назвавши вас козаками, рівняю до тих гетьманських козаків, що українську мову називають „собачою". Зовсім ні. В українській мові це слово має ще й інше значення: молодець. Сідайте ж! Дякую, що не цураєтесь старого попа...