-- "Так він же (Пічкуренко б то) може подати на мене заяву!" - мало не скрикнув привселюдно переляканий чоловік. Відчув, що все тіло йому отерпло.
Так, "заявою" революційного часу називано те, що за старого режиму було відоме під російською назвою "доноса", українською - "виказу". А подавано такі "заяви" революційного часу багато частіше (хоч це, може, й парадокс), ніж за старого це роблено з "доносами". Причин до цього було чимало, а щодо
партійців, то вони порядком партійної дисципліни мусили це робити. Отож можна було думати, що Пічкуренко теж виконає свій партійний обов'язок.
Це було тим можливіше, що партія готувалася до чищення своїх лав, і кожному партійцеві корисно тепер було чимнебудь доказати свою більшовицьку пильність. І найкраще та найлегше це було зробити саме подаванням "заяв".
Крім того, Пічкуренко був із тих, що всяково при-подоблювалися до начальства, слух'яно прислужувалися, продовжуючи революційного часу славнозвісну щодо цього традицію старорежимної російської дій-сности. Яскраво це виявилось, наприклад, у тому, що він, виходень із села, зрозумівши небажаність для начальства "щирого українства", намагався говорити тільки по-російському, хоч і не легко це йому, "хахло-ві", давалось.
Думка про можливу Пічкуренкову "заяву" знизила Ліпшицеві настрій, попсувала добре травлення щой-нозажитого обіду. З цим важким настроєм пішов він і на збори. А на зборах, доповідаючи, говорив мляво, уже без властивої йому тонкої іронії, без будь-якого гумору. І вночі, дарма що цілоденна праця добре його притомила, він ніяк не міг заснути. Як же він тепер нарікав на свій хист гумориста!
- "Бев, як той дурень, - перекривив він сам себе (це буває і з такими тонкими натурами, як Ліпшиць!). - Так наче хто за язик потяг ..."
Днів зо два борсався у цих труднощах Самсон Ліпшиць, а потім вирішив ... попередити можливу Пічкуренкову заяву - подати на нього "заяву" про оті його слова, що в ЦК щось діється. Уночі, як усі в до-
мі спали (так, либонь, пишуться всі "заяви", "доноси"), він написав, обмірковуючи кожне слово, свою "заяву", а вранці другого дня відніс до "райпарко-му*) (обов'язково вже "сталінського"!).
Тільки ж не можна сказати, щоб це його заспокоїло: "заяву" мали ще розбирати, а давно відомо, що виказникові "перший батіг". Отже йому треба було добре ще до цього готуватись. Він зважив усі з а і проти, і, ло-його. виходило, що він переможе. Адже Пічкуренка, як українця, в крайньому разі можна буде обвинуватити ще в українському націоналізмі а-бо, може, й антисемітизмі. Що він намагався говорити тільки по-російському, -це можна буде об'явити лич-куванням. "Як не ховай погане, а воно таки гляне", звичайно казано (на зборах тощо) про такі хитрощі українських націоналістів, цих найпідступніших ворогів радянської влади і носіїв головної небезпеки в ... своїй таки, українській державі - "місцевого націоналізму".
Були у Самсона Ліпшиця ще й інші неприємні "передчисткові переживання". Він же був крамарів син, а його жінка - .попівна, та ще й такого попа дочка, якого розстріляно за контрреволюцію... Це о-станнє було таке для "чистки" страшне, що на саму думку про нього в сердешного чоловіка підгиналися ноги й виступав холодний піт на чолі.
Від цих думок він навіть на лиці упав, змінився дуже. І хоч при людях ще прискалював іронічно око, але то вже було тільки личкування його переживаннів. А далі він став... запобігати ласки в тих, що здогадно
10
могли подати на нього якийсь "матеріял" (ще один псевдонім старого "доносу") чи виступити лроти нього під час "чистки" на зборах. Правда, робив це обережно й тонко, з властивим йому умінням поводитися з людьми у всякій ситуації.
Отож одного дня безпартійний голова місцевого інститутського комітету спілки "робос" був здивований незвичайною з боку завідувача навчальної частини увагою до його скромної особи. Підійшовши несподівано до нього в коридорі (під час лекцій, як у коридорі було тихо й безлюдно), завідувач навчальної частини узяв його під руку, та ще й так, наче то була не рука безпартійної людини у сіренькому потертому піджачку, а лосудина з надзвичайно коштовною рідиною. І от, несучи так обережно з властивою йому гожістю лікоть безпартійної людини, Ліпшиць узяв говорити про такі справи, про які з безпартійними звичайно не говорять, - про "політичне обличчя" (це псевдонім старої "благонадійносте") одного з викладачів інституту.