На голові в неї був легкий газовий рожевий шарф, крізь який просвічувалось її чудове волосся, одягнена вона була в зелену жакетку, з викотом на грудях. Яка рідна, яка дорога, не бачена аж два місяці істота!
30
__ци ви знаєте цього громадянина? - звернувся
до "Олесі" слідчий...
__Знаю ... Це мій учитель.
Глузливий усміх сковзнув по сизо-зелених (від освітлення) губах слідчого.
__Умгу. А як ви ставитесь до нього?
__Як ставлюсь?
Вона на мить завагалась, як сказати. - Ну ... як до вчителя: з пошаною . . .
- А він до вас як?
"Олеся" зиркнула, підкинувши ґратки своїх вій, на Кутька.
- Як? Нічого . . . добре.
- А чи можете ви підтвердити, що він вас... є, любить?
"Олеся" підкинула здивовано й радісно свої чудові брови. Але відповісти на це питання прямо не змогла: Кутько ж їй про це ніколи не говорив.
Тоді слідчий звернувся до Кутька:
- Чи можете ви й тут, в її присутності, сказати, що її кохаєте?
Кутькові голова лішла обертом. Та от як і де - подумав він - доводиться йому сказати коханій дівчині про своє кохання?! Не в "робітні" української мови, не на вулиці після навчання, не під тополями тихого весняного вечора, а в ДПУ в присутності слідчого! Чи не глум це соціялістичної дійсности, що з одного боку проповідує волю кохання, а з другого - ставить людей в отакі ідіотські умови?!
Потім він заплющив очі і мовив:
- Я люблю вас, Олесю ... давно кохаю ... і до заводу ходив, щоб вас побачити ...
31
"Олесияе" обличчя засяяло щастям.
- Любите? А чого ж ви мені ніколи про це не ка' зали... хоч би тоді, весною? ... г
~ Відкладав на пізніше ... потім виїхав на село .. А тепер, восени, ви чомусь не прийшли до інституту.
- Я перейшла на іншу роботу, - сказала "Олеся",. - і ходити до інституту незручно ... Але тепер я прийду...
"Тепер", себто після того, як почула від нього про кохання! Це саме вона виразно сказала ще й поглядом,/ вимовнішим за всякі слова. х
На цьому слідчий перервав розмову закоханої па-" ри: йому все було ясно. Подзвонив далі до вартового, а і той відвів Кутька, але не до комендатури, а до камери, У тій камері він і просидів ще з тиждень. А потім його г випустили, передавши до інституту, щоб там не розпитували його про причину неявки на роботу.
Після того, як Маруська облила Луку Нагаенка "зеленим борщем" усуміш з узваром, він, тікаючи від навісної дівки, "перекріпився" до іншої харчівні. Харчування в новій харчівні було не краще, але ... спокійніше.
Минула весна, літо. Влітку Лука їздив на село до батьків, спустившись великодушно з своєї міської ви-сокости, щоб ущасливити тих простих людей приїздом сина-"панича": Еге, з нього вже був для села такий самий "панич", як колись були Гнат та Василь, що з ними він через те ворогував. -- "Алеж Василь був контрреволюціонер, - намагався Лука чомусь виправдуватись за свої... вчинки. - І... кінець такий заслужив..." Проте мимоволі обминав той куток, де жила посиротіла Василева мати: боявся її зустріти. Навіть видна здаля старенька, перехняблена її хатинка, муляла йому очі живим докором: Василь же був бідний, а він його
згубив ...
Коли Лука проходив тепер вулицею, парубки (нові, підрослі недавно) дивились на нього неприязно, але боялись зачіпати, бо знали його зв'язки з владою. А ця ж влада (не так, як колись українська) уже міцно держала в руках кожен рух людини не тільки в місті, а й на селі!
У селі Лука харчувався трохи краще, хоч під час переднівку й довелося їсти коржі з зелених житних колосків, посушених у печі і потертих на ручному топчаку. На перше вересня Лука вернувся знов до міста. Почався новий навчальний рік, Лука наліг на книжки, щоб ліквідувати "заборгованість" за попередній рік. Час непомітно біг вперед у цій Лучиній заклопотаності "науками", і Лука дедалі дужче почав забувати "нахабну дівку" (Маруську б то), тимбільше, що він же ніколи серйозно нею й не цікавився. Можна сказати, що він так забув її, як забувають випадково зустрінутих десь на вокзалі чи в поїзді людей: був близько, балакав, а потім та людина встала на одній із станцій - і зникла назавжди. Забув, викинув з голови і вже знайомився з іншими дівчатами.
Та от одного дня його несподівано покликано до "райпарткому", і там йому сказано, що на нього подала заяву .. . Маруся К., що її він нібито "звів" і кинув.
Ошелешений такою несподіванкою. Лука витріщив
35
очі на того, хто йому це сказав, - на першого секрета; ря товариша Лейбензона. А потім подумав, що це ще, може, жарт.
- ?- Кинь дурня клеїти! - сказав по-панібратськи. -і І зморозе ж отаке . .. чорт-зна-що ...
Лука говорив секретареві "ти" (як і взагалі партій' ці один одному), дарма що віком та огрядною лостаттк' Лейбензон аж ніяк не скидався на його товариша' Справді бо: селюк із "курячим" чубом на лобі - і бур-' жуа, що недавно зняв жилет із золотим ретязком го-' динника на пузі, надівши натомість синю "спецівку" [ (працював же в робітничому районі) та кепі. Тільки ж ' Лейбензон сам заохочував усіх партійців, навіть моло-; дих, до такого ... "фамільярного" поводіння, перший . кажучи їм "ти", навмисно вживаючи грубих "робіт- ' ницьких" слів. Цим він хотів показати свій демократизм: мовляв, "хоч я й перший секретар, але зо мною ( можна говорити, як з простим ..." Особливо ж підкре- ] слював це у взаємненні з такими партійцями, як Лука, що мали революційні заслуги. А втім, до цієї "простоти" заохочувала його, либонь, ще й недалека "чистка", \ На "чистці" ж треба буде прилюдно доказувати проле- ] тарське походження... ]