- Так не бузи! - зробив Лука поважний вираз і на обличчі. - Кажи, чого покликав! Мо', доповідь і десь треба зробити? ...
Тоді Лейбензон показав йому Марусьчину заяву і сказав, що та приходила з "речовим доказом" - з дитинчам на руках. У заяві виразно стояло його ймення та прізвище. І те ймення та прізвище застрибали та подвоїлись у Луки перед очима, коли він узяв у руки Я 4
заяву, щоб дотиком перевірити, чи це не сон. Аж голова йому пішла обертом. Він "нічого не розумів".
.__ Нічого не розумію, - мовив збентежено, глянувши Лейбензонові в вічі.
А сам далі думав: "Що за чортячий батько?! Як це могло статись?" З Маруською ж у нього справді нічогісінько такого не було ... були тільки потиски рук та обережні обіймання за стан . .. "Чи, може, вже й між людьми такі дива бувають, - зіронізував над своєю чудернацькою пригодою, - як у тих Стороженкових відьми та чорта, коли від самого держання за руки вродилось чортеня?" Але насправді йому було вже не до жартів. "Чортова дівка" вимагала аліментів на дитину. А спекатись халепи майже ніяк було. Не будеш же ти доказувати, що від потиску рук у людей діти все таки не родяться! Як також ніяк доказати й того, коли мати каже прямо, -що дитинча, що якимсь ро-бом, по-людському чи по-чортячому, знайшлося, не його...
Приголомшливо подіяла на нього й Марусьчина "сміливість" - від обливання борщем до накидання чужої дитини! Що це? Нахабство? Божевілля? Тепер йому ясно було, чого вона, та "чортова нахаба", так настирливо тоді залицялась до нього. їй треба було покрити ним чужий гріх. З розчислення виходило (якщо дитина народилась у вересні), що вона вже тоді на Другому-третьому місяці ходила. .. Отже треба було поспішати.
- "А я, дурень, думав, що вона з любови!" - терпко покартав себе. - Мало не розкис був ..."
Але Лейбензон чекав від нього "серйозної" відпо-В1ДІ, а не отого збентеженого "нічого не розумію".
І Лука, безпорадно (безглуздо!) плутаючись словах, став відмовлятись від пені. Вимовляв "безгл^ зді" слова - і бачив на обличчі у свого слухача неймс вірливу усмішку, ідо означала: "Знаю, знаю... нагрі шив трохи..."
А потім товариш Лейбензон узяв по-товариському, навіть по-дружньому (бо він теж не забував і "чист
ки") усовіщати "молодого батька". Він говорив логічно, переконливо. У мові його була сама щирість, і т;
щирість свідчила, що він вірив заяві "зрадженої" дівки а не безладним Лучиним словам. Для більшої перекон-
ливости він навіть устав із-за свого столу, де звичайне сидів, як (Приймав відвідувачів, підійшов до Луки и
обійняв за плечі.
- Раджу тобі, друже, помиритися з нею, - сказав, - Раз уже так вийшло, нічого не зробиш ... Це з усяким може статись ... А вона молодичка гарна...
"Так це ж не моя дитина!" -- хотів ще раз не ска зати, а крикнути сердешний Лука.
Та Лейбензон не спинявся - говорив-переконував.
- Ти свідома людина, червоний партизан... ти повинен іншим, безпартійним, 'показувати приклад. ІУ дітях же наше майбутнє, майбутнє соціялістичного суспільства.
- "У дітях майбутнє, так... це я розумію, але зрозумій же й ти, що це не моя дитина!" - знов хотів на це крикнути бідолашний чоловік - і не крикнув ...
- Та й як би ото я відбрикувався від власної дитини? - вів далі Лейбензон. - Батьківське чуття, любов . . . ну, і таке інше ... Хіба тобі не приємно буде, коли отаке манкмгісіньке, - тут він зробив відповідний вираз губами, - зоритиме на тебе чудовими оче-
іятками, хапатиме рученятами за носа, за вухо, вимов-іятиме перше слово "татко"? Це ж ти сам, продовжен-ія твого існування - твоїх очей, твого носа ... ну, там
/СЬОГО, ЩО Є В ЛЮДИНИ . . .
__"Коли ж це очі, ніс і все інше якогось амурського (Амур - робітничий район, де жила Маруська) бодила!" - кипів усередині Лука.
- Не любити своєї дитини - це однаково як не любити й себе самого . . .