Хлопці посідали на товстий стовбур зрубаної ще з осени старої груші, на нагріту сонцем кору, що, розпарена, знімалася коржами, злазила.
Сам о. Харитін сидів на винесеному з хати стільці, з книжкою в руках. Він був дуже схожий на старечі портрети Лева Толстого: лисий, з довгою, білою бородою, у довгій, підперезаній „по-толстовському" сорочці. Окуляри, що тепер висіли низько на носі, не порушували цієї схожости, бо він їх тільки тоді надівав, як читав, на людей же дивився або з-під них, підіймаючи рукою, або поверх них.
Книжка в його руках — то були твори І. Нечуя-Левицького, що його він дуже любив читати, хоч заразом і „жорстоко" критикував.
Довкола по всьому городу стояли округло-кучеряві вишні, з рівними підбіленими стовбурами — як дисципліноване білоштанне військо на параді. Ближче й далі поміж деревами блакитніли чепурні будиночки — вулики-рамчаки, царство й господарство, і гордощі сивобородого господаря. У повітрі, серед блакитно-золотої тиші похиленого на вечір дня стояло суцільне бджолине дзизчання, ніжна медова музика. На поблизьких гілках було видно, як поодинокі бджілки обережно торкалися своїми пухнатенькими золотими тільцями до квітів, торкалися, покивуючи задками. Від тих приторків подеколи з квітів відривалися пелюстки і легко, як на ниточці, спускалися додолу. І від тих пелюстків рябіла наче покроплена по-господарському скопана земля білою сметаною.
Десь у просторі дня — може, на рубленій, з широким піддашшям коморі, може, на хліві, може, на старій, замшілій рогозовій покрівлі хати — вицвірінькували (але вже притомлено, на вечір) горобці. В сусідньому дворі на високій клуні, зведеній горою проти заходу, стояла на одній нозі біло-чорна лелека і зрідка вицокувала якусь там свою мову.
Отже, солодка, тиха втома дня, бджолине гучання садка, лелека у синяві неба...
А Василь, повний свого щастя, думав:
— „Який приємний о. Харитін чоловік... хоч і піп... „Хоч і піп"... Бож йому, учасникові революційної
організації, хвалити попа ніяк не випадало. Аджеж піп для нього, та й для всіх його товаришів, — це був „чорний ворон", носій ідей старого режиму. Але... чого не зробить кохання навіть з революціонером!
— А я оце которий уже раз, — мовив о Харитін, — перечитую старого Нечуя. Розумію добре, який це неоковирний письменник, а проте люблю читати, сперечаючись із ним, читаю. От у нього о. Зиновій Литошевський, побачивши брата-артиста з жінкою, як вони в'їжджають на возі до двору, каже: „Дві петербургські копиці сурганяться в браму"... А я кажу: „Копиці? Чо-му,не прикладки?" „Щоб тобі та бодай тобі, Йване Семеновичу, — думаю, — з твоїм порівнянням". Зателепуватий якийсь письменник, — посміхнувся старий собі в бороду. — Чи ви, козаки, читали його „Неоднаковими стежками"? Я цю повість оце ще раз переглянув...
І він показав їм книжку. Хлопці цього твору не читали. А Гнат, замірившись говорити „серйозно", „по-філософському", промовив:
— Нечуя не варто читати: зателепуватий письменник. У іншого народу його б зовсім не друкували...
Отець Харитін насторожився, притулив дорогу книжку до грудей, немов боявся, щоб її в нього не відібрали. Підняв рукою окуляри — подививсь на молодого „філософа".
— Е, ні, козаче, так не кажіть. Як би він, Нечуй, де писав, але, як і всі інші письменники тієї доби, заслужив на пошану. Треба тільки згадати, в яких умовах вони працювали! Ні одно письменство в світі не мало таких лютих умов, як наше! Шевченко писав, ховаючися з своїми писаннями, Свидницький так і не побачив своїх „Люборацьких" здійсненими. А Мирний? Він писав, знаючи, що його шукає поліція, а його „Повія", найкращий твір нашого письменства того часу, так і залишилась недодрукованою... їхня, цих письменників праця, — це справжній подвиг...
— Цю їхню працю, — вставив слово й Василь, злегка почервонівши (попа ж підтримував!), — можна б порівняти з роботою павука, що в „Роберті Брюсі" Лесі Українки...
І він проказав:
— Шість він раз від стіни відривався, І шість раз він на стелю злізав, Але в сьомий таки удержався И до стіни свою нитку прип'яв.
-— Так, так, — зрадів старий чоловік і з теплою вдячністю глянув на Василя. — Та й те треба сказати: не завжди він таким зателепуватим і здавався. Ми колись, молодь вісімдесятих років, нічого незграбного в його творах не помічали, а його Радюк був для нас зразком для наслідування.
Василеві о. Харитін дедалі дужче подобався, і він його слухав з цікавістю ввесь час, як вони розмовляли. Тільки ж разом з тим його серце було ще й в іншому місці — у хаті о. Харитона, де була його дочка. Серце! Воно тепер керувало його розумом, його волею — всім...