- - Як же я можу любити, - нарешті скрикнув Лука, - коли це не моя дитина?! Зрозумій ти це!
Але товариш Лейбензон махнув рукою: івін не вірив йому. Ба більше: змінив раптом тон розмови, знов сів за свій стіл і вже офіційно нагадав "морально розкладеному партійцеві" про те, що радянські закони (не так, як буржуазні!) боронять у таких випадках слабкішу половину людського роду - жінок, і в разі його відмови "допоможуть" йому виконувати батьківські обов'язки. Та й партія не погладить по голові за "побутовий розклад" ...
Проте навіть цим, прямою погрозою, перший секретар "райпарткому" не зміг переконати Луку в тому, що не його дитина належить йому ...
З тим і пішов Лука додому. А через скількись день одержав сповіщення про позов за аліменти. Отже справа була цілком поважна. Це подіяло на сердегу так, наче він сказився. В присутності листоноші ухопив стільця і так трахнув ним об поміст, що стілець розскочився на шматки, перелякавши на смерть неповинну чужу людину. Закричав не своїм голосом (хоч і не треба було кричати, бо при чому тут листоноша?), що на суд не піде, бо дитина, мовляв, не його. А потім того - як
37
листоноша вискочив з хати - ухопив сам себе за чуб, за оте куряче крило і в такій позі, опанований розп; чем, застиг посеред хати. Це було неймовірне, це буд, неможливе, це було щось дике - що його в таком, вчинкові обвинувачували! Кожна клітинка його тіл протестувала проти цього ... і він уже ввесь трусився.! Мимохіть стало йому на пам'яті майже таке сам, становище з його дитинства - коли в нього, тоді мало го ще хлопця, старші хлопчаки відняли були йоп власноручно зроблені ковзані. Він не міг цьому віриті - хоч і бачив, що це сталось. "Це ж я зробив, - обу рювався, - як вони можуть віднімати? ..."
Різниця його теперішнього становища була тільки в тому, що йому, всупереч людському розумові, накидали те, чого він не робив.
... "Нарсуд" містився в старому, аж зеленому віл давности, заялозеному будинкові. Передніше Лука, бувши патріотом "новобудов", що їх тільки в радянських газетах і показували, мовляв, "дивіться, як ми ростемо, випереджаємо капіталістичні країни", ані глянув би на такий старник. А от тепер, немов на глум, йому довелося шукати цей старий будинок, питати у перехожих, у міліціонера, що стояв посеред вулиці у "німецькій" касці та в білих рукавичках (культура, бач). У середині будинку Луці довелося пройти довгим, холодним коридором, щоб (потрапити до судової залі. Судова заля - чимале приміщення з голими стінами, з пообтираними до глиняних латок панелями. Тільки великий портрет проводиря на стіні свідчив, що це державна установа. Був з боку, щоправда, ще один пля-кат, забутий, видимо, від якоїсь "кампанії", з закликом: "Щепіть віспу!" На плякаті була намальована дитина, яя
схожа на гливтяк із біло-рожевого тіста. Упоперек залі стояли старі з облізлою фарбою лави для публіки - як ребра здохляки. Перед лавами стояв довгий стіл, накритий червоною тканиною, покропленою фіялко-вими чорнильними плямами. За столом сиділа жінка-суддя і присяжні її помічники від трудящих. Публіки було чимало, і все жіночки, охочі до різних аліментних справ. Збоку, під стіною Лука побачив якусь червонощоку гарну молодичку з дитиною на руках - як з якоюсь дорогоцінністю (так молодиця тую дитину держала).
То була вона . . . Маруська. Углядівши Луку, піймавши на собі його погляд, Маруська відвернулась. Тільки ж увічу їй свінув - і це укмітив Лука - злорадний вогник. Обурений парубок закипів від гніву. Але заразом мусив визнати, що Маруська, справді, гарна. На мить у нього в голові пробігла думка-жаль, що він раніш, до початку першого з дев'яти місяців, не одружився з нею. "Тепер би хоч свою дитину мав," - подумав. - А так доведеться чужу годувати ..."
Сидів, чекаючи своєї - не своєї оправи. Мимоволі слухав чергову "житлокоопівську" сварку - як дві сусідки побились на спільній кухні. Нарешті підійшла й його черга. Суддя-жінка поводила носом з бородавкою у якихось там паперах, наче понюхала, чим пахнуть, і, звернувшись до Маруськи, запропонувала розказати судові, як громадянин Нагаєнко обдурив її. .Громадянин"?! ... Від цього слова так і повіяло холодом офіційности, а може й . .. холодом в'язниці. І Лука, попри свою звичну сміливість, змерзло зіщуливсь, як перед ударом: так його ще ніхто ніколи не називав... його, червоного партизана...
39
А тим часом Маруська розповідала судові історію їхньої знайомости, відзначила те, як вона його годувала за окремим столом. Спинилась соромливо там, де починалось головне ... Але судді розуміли її становище: не про все в такій справі можна прилюдно говорити.
Луку почало розбирати.
- Так від того ж, що їдять за окремим столом, діти не родяться! - не втерпів він, щоб не крикнути.