Суддя закликала його до порядку і звернулась до свідка. Гляне Лука - аж то один із тих, що підіймали його на глузи, як Маруська не подала йому обіду, - противна свиняча пика. Свідок усе підтвердив, що сказала Маруська.
- Що він підтверджує? - знов крикнув, нервуючи, Лука. - Що я їв за окремим столом? Алеж, кажу, від того дітей не буває ...
- А ви хочете, щоб він підтвердив те, від чого діти бувають? - холодно посміхнулась суддя.
Публіка ахнула від реготу.
- Цього при свідках не роблять! - гукнув якийсь дотепник із публіки.
І знову регіт. А публіки ж 'було вже багато: справа була дуже цікава. І Лука бачив, що всі настроєні проти нього, а головне - хотіли навтішатись його ганьбою.
Бачивши, що непереливки, сердега удався до найбільшого свого козиря - до свого партизанства, що рятувало його в кожній скруті. Він раптом зблід і став вигукувати, що він не дозволить знущатися, бо він кров за радянську владу проливав ... бив усяку контрреволюцію в партизанах...
Але суддя найбрутальніше обірвала йому мову,
40
ного пстеричний крик, нагадавши, що методи партизанщини ні до чого там, де діє закон радянської держави... навіть арештом загрозила, якщо не вгамується.
Хоч справа була не зовсім ясна, але суд, пішовши на нараду, через скількись там хвилин виніс присуд на Марусьчину користь.
Луку це ... мов голоблею по голові огріло. Він уже ані обізвався, утративши раптом силу. Подумав тільки, схиливши журно голову:
- "А де ж правда?"
І вперше у нього ворухнулось вороже почуття до тієї влади, за яку він колись "кров проливав".
Так іноді люди через дрібницю руйнують велику справу свого життя!
Неробітного ("вихідного") дня місцева філія спілки селянських письменників "Плуг" влаштувала в домі робітників освіти першу після літньої перерви "вечірку".
"Будинок робітників освіти" містився в колишньому губернаторському домі - низькому, старомодному проти інших поблизьких будівель, з кучерявими колонками й оздобами в стилі "рококо". Цей факт сам за себе промовляв: колишнє панське добро тепер належало народові. На ознаку нового дім був ще за "воєнного комунізму" перефарбований ніжно-рожевою фарбою, а через усе його чоло навскіс ішла широка червона смуга в стилі "конструктивізму" чи "футу-
41
ризму", що жартом долі і... трохи чи не з наказу влади стали були тоді "народним мистецтвом".
Річ зрозуміла, що влаштування "плужанської" (отже української) вечірки в цьому жидівсько-російському місті не могло стати аніякісінькою сенсацією і нікого особливо не здивувало, дарма що про це ще напередодні оповіщено було в краевій газеті і вивішено величезну, намальовану від руки афішу при самому вході до будинку робітників освіти. Можна з певністю сказати, що цієї афіші "не бачили" 100% з тих перехожих, що прямо носом натикались на неї, бо ... йшли на працю до того ж таки будинку. Інша справа, як би це був виступ якогось Міхаіла Голодного (справжнє прізвище - Б. Блюмштейн), місцевого російсько-жидівського поета, що вже навіть у Москві друкувався! Практична нація знала, якою мовою вигідніше писати і якою літературою цікавитись!
Але зате на заповіджену "плужанську" вечірку щиро відгукнулася провінція, - далека, мовчазна, схована в селах та хуторах, але по-мужицькому вперта в своєму національному пробудженні провінція ... І так, як у "пізнє снідання" до міліціонера в касці й білих рукавичках, що стояв посеред вулиці, проти "будинку робітників освіти", керуючи рухом, підійшов досить таки вовкуватий селюк у полинялому з прикрою латкою на спині піджаку, з торбою в руках і спитався, де можна знайти "Плуг". Міліціонер (а його поведінка - не тільки білі рукавички - мала свідчити про культурність радянського народу!) жваво обкрутнувся до того, хто питався, і показав рукою на афішу біля губернаторського дому.
Селюк перейшов мостинець, підійшов до тієї а-
42
фіші і довго та уважно її читав. Запам'ятавши добре, що вечірка почнеться о 6 годині вечора, він перейшов на бульвар, вибрав там безлюдне місце, сів на порожній лавці і став терпляче чекати. Сидів майже непорушно, споглядаючи чужий ворожий йому рух "пансько "-жидівського міста... Саме так: чужий і ворожий, хоч місто й обернулось уже, згідно з урядовою наставою, "лицем до села". Селюк відчував цю чужість і не важився сходити із уже здобутого місця, своєї лавки, держачись заразом очима за перекреслене червоною смугою чоло губернаторського дому. Наче боявся його спустити з ока, загубити в морі чужої стихії. Це ж бо було тут єдине місце, де він сподівався почути своє, рідне! Тільки об обідній порі терплячий селюк порушив свою позу - вийняв з торби харчі й пообідав. Та ще на вечір, як сонце крізь віти бульварних дерев тремтіло на землі холодними вже по-вечірньому смугами, його зігнав досить таки брутально "підмітайло", буркнувши з виразом великої вищости: