- Насмічуєш тут!
Парубок злякано схопився з своєю торбою з лавки, відійшов трохи забіч і, постоявши так, поки той підмете, знову повернувся на своє місце, сів на лавку. А ввечері, за 5 хвилин до 6-ої (дивився на годинник на розі поблизького будинка), пішов на вечірку. Але його не пустили: швайцарка-жидівка сказала йому російською ("панською") мовою, що ще рано. І йому довелося деякий час походити біля входу до "Плугу". Нарешті швайцарка його пожаліла й пустила до порожньої, чистої, холодно-непривітної залі, тієї залі, що в ній колись справді тільки пани "гостювали", а, може, и танцювали. Селюк сів обережно на крайній стілець,
43
один із багатьох, що темно-вишневим, блискучим чотирикутником стояли на дзеркальному паркеті залі, і чекав далі. Це була казка, оце приміщення, але тут мав незабаром появитися рідний, зовсім нестрашний "Плуг"! І це його підбадьорювало. Аж нескоро почали сходитися й інші, уже влаштовники вечірки - "плужани". Крім "плужан", на вечірку прийшли й ті з міських людей, що так чи так любили звучання української мови, ті, що були хворі на солодко-болючу хворобу - відродження українського народу.
А як усяка хвора людина потрібує опіки та догляду, то вони й жили під постійним пильним наглядом тієї державної установи, що їй трудящі доручили пильнувати безпеки держави. Проте самі ці люди не думали, що вони, люблячи рідну мову, загрожують безпеці держави. Навіть ті з-між них, що їх раз-у-раз "тягали", себто заарештовували та викликали на допити до згаданої державної установи, не завсіди думали, що їх "тягають" за мову, дозволену в цій же таки державі, а схильні були пояснювати це якимись непорозуміннями. Тим більше не допускали вони думки, що їх могли "тягати" за відвідування вечірок "Плугу". Це була радянська спілка письменників, що вела завзяту боротьбу з старою літературою! А голова "Плугу" В. Пилипенко був непримиренний більшовик, що просто зубами гриз усяких ворогів радянської влади.
Були серед цих людей особи статечні (переважно вчителі) і молодь - студенти, "комсомольці".
Відкрив вечірку голова місцевої філії Максим Лебідь, людина лиса й добра, але аж ніяк не характерна для ,,'плужанської" літератури, бо цю літературу переважно творила молодь. А як і були серед письменни-
44
ків-"плужан" поважніші віком одинаки, що зуміли "перебудуватися", то вони справляли враження старих, що зійшли на дитячий розум і бавилися разом з дітьми ... в літературу. І згадана державна установа трохи чи не мала рації, коли думала, що їх 'перебудова була не зовсім щира. У всеукраїнському масштабі такими були Ю. Будяк, П. Капельгородський, а в місцевій філії - Максим Лебідь. Тільки ж у цього останнього "доперебудовна" любов так просвічувалась, що це видно було трохи чи не всякому, не тільки тим, що мали спеціяльне доручення від отієї державної установи потай читати душі "інженерів людських душ" - радянських письменників.
Розуміючи цю свою "прозорість", Максим Лебідь звичайно в своїх виступах говорив якнайреволюційні-ше. От і цим разом у своєму вступному слові він намагався якнайпереконливіше показати різницю між старими, февдально-буржуазними, та новими, пролетарськими й революційно-селянськими (не просто "селянськими"!) письменниками. Старі письменники були одописцями та хвалителями царів, вельмож, попів (російський Державін, український Котляревський), а нові - радянські, революційні, червоні письменники сміливо викривають хижацьку природу царів, вельмож, попів. Правда, він чомусь (випадково, мабуть) не згадав про різні суспільні умови, що, за марксизмом, зумовлюють свідомість людини: як колись вигідно було письменникам славити царів, вельмож та попів, так тепер, за радянської влади, вигідно було їх ганити. Отже в цій революційності сучасних письменників нічого особливо сміливого не було. А як згадати, що сучасні письменники сучасних "царів, вельмож та попів" зо-
45
всім не відважувались гудити, тимчасом як старі частенько й на це йшли, то порівняння виходило зовсім не на користь революційних сучасних письменників. І з боку складалось таке враження, що "хлопці" (письменники) бешкетували, громлячи "неправду", тільки так, як собака на прив'язі: стрибає й бігає тільки в тому колі, на яке засягає її ретязь.
Згадав оце Лебідь у своєму слові й про те, що тепер пишуть і висловлюють свої думки 991/2% людности, тоді як раніш це робили тільки г/-і°/о. І показав серед публіки простих робітників-,,висуванців", що починали писати, і гостя з села, що слухав його з роззявленим ротом. Але знов він не відзначив цікавої особливости сучасности: через те, що У%% мовчали, 99%% казали й писали не те, що треба.