Аж ось вибігла з хати на широкий рундук, обвішаний безлисто-прозорим ще, як рибальська мережа, плющем, одна з дівчат, Оксаниних подруг, що, видимо, зібрались уже, щоб іти до школи. Вибігла й сховалась.
Василь, передчуваючи всією істотою, що скоро вийде й Оксана, захвилювався: батько... Оксана, щось треба буде сказати... хоч би так, для годиться, щоб не подумали, що дурний буде... зять..
Гнат теж помітив дівчину, що на мить появилась була у прозорій мережі плюща, — і осмикнув „непомітно" свою „офіцерську" сорочку. Так, ніби між іншим: він же ради дівчат ніколи не чепурився...
Аж так: по якійсь там хвилині з хати випурхнув ці-лий дівчачий гурт. Веселі, повбирані, як квіти, а попереду Оксана, як молода поперед дружок. А як дорога до шкільного садка йшла через отців Харитонів садок, то дівчата й підійшли до трьох розмовників, а підійшовши, спинились. Ті, що ще не бачили о. Харитона, привітались.
— А ти ж, Мотре, чого не здоровкаєшся? — зачепив Гнат досить таки похмуро одну з тих дівчат, що їх він звичайно брав на глузи. — Отака неввічлива діва-ся!
— Не твоє засипалось — не твоє й мелеться, — відказала дівчина. А губами зробила так, ніби вимовила: „Пхе, чи й не розумний!" І відвернулась від нього.
Василь, сидячи на колоді, дивився собі під ноги, слідкував за якоюсь там комашкою, що лізла по соломинці, і відчував, на превеликий сором, що й цим разом не здобудеться при Оксані на якесь слово. Або, як і скаже щось, почервоніє, як дурень. Краще вже мовчати . .. А серце... серце тіпалося, як несамовите...
— Ей, Іване Семеновичу! — гукнув раптом о. Ха-ритін, що тим часом глянув був у розгорнуту книжку: — не -*уди, не так... Ось послухайте, добродійство, як він пише...
І, піднісши книжку вище до очей, став читати опис розмови гостей у поміщиковій вітальні:
— „Здавалося, ніби світлиця зразу стала млином на четверо коліс ще й з ступами..." Ви тільки спробуйте вимовити „ще й з ступами"! „І в тому млині застукотіли, задирчали й заклацали чотири шестірні; ще й раз-у-раз безперестанку гупали ступи"... А бодай тебе, горопахо Йване Семеновичу, гуска вбрикнула! — згукнув знов о. Харитін серед читання. — Слухайте далі. „Цей млин гув, рипів, гуркотів, неначе мірошник пустив воду на всі заставки. А серед того гуку та стуку ще ніби десь диркало двоє диркал, котрими полохають горобців у вишняках...'"
Дівчата стояли, готові щохвилини, справді, як ті пташки, спурхнути. Тільки чекали, поки о. Харитін дочитає нецікаве для них місце.
Оксана зиркала разів скількись на Василя і один раз таки спіймала його закоханий погляд. І Василь побачив у її „зелених" очах і рясноцвіття садка, і шовкову блакить неба, і легкокрилість цієї незвичайної для нього весни... для них обох, як він уже це знав, незвичайної...
Коли о. Харитін дочитав, дівчата, обкрутнувшись,
з веселим щебетом подалися до шкільного садка.
Хлопці теж, погомонівши ще трохи для годиться, наставились були йти слідком за дівчатами. Коли це раптом із шкільного городу загомонів дід Вертя, піднісши над головою свого „громачка".
— Доброго здоров'я, гов! Спочиваєте в холодочку?
Він підійшов до паркану, що відгороджував шкільний город від попівського, поклав лікті на верхній обапіл, а тоді, глянувши на небо, промовив:
— Ей, на дощ, мабуть, збирається: сонце застійно заходить, хвахт...
Хлопці обернули голови на захід, але за сусідською клунею нічого не побачили; над головами ж у них небо й далі було зовсім чисте...
А тим часом дідове обличчя напружилось сміхом: це бувало завжди з ним тоді, як дід щось пригадував.
— Еге, — загомонів знову дід, ¦— це ми так угадуєм, як колись у Туреччині... Ми тоді „братушок" визволяли...
Тут він раптом прихилився, проліз крізь обаполи і, вже прийшовши до гурту, повів мову далі:
— Підійшли ми до одного хутора, а в хуторі засіли прокляті бусурмени. Двори в тому хуторі пообгороджувані глиняними загатами, ну тобі як кріпості. Саме перед тим увесь день був дощ, тільки перед вечером ви-погодилось. Земля там — глина, отож розкисла, ніяк не підеш. Спинились ми поблизу, щоб удосвіта другого дня напасти. От генерал од інхвантерії Скобелев під'їхав на білому коні до нашої роти та й кличе старих солдатів: ^Угадуйте, братця, чи буде вночі дощ!" А в нашій робі
ті був один, Паньков на прізвище, добрий солдатюга, скрізь бував і погоду вмів угадувати. Так він виступив із шеренги, подивився на небо, як оце я, та й каже: „Буде, ваше високопревосходительство"... „Коли так, каже Скоболев, треба взяти хутір зараз, бо потім буде гірше"... А Паньков вернувся на своє місце і шепнув до товаришів: „Якби я був знав, що так вийде, сказав би,.