Выбрать главу

Але спогад про трагічну загибіль Дубищенка не йшов із голови. Дубищенко, вчитель української мови, фізично міцна і здорова людина, після того, як його викликали до ДПУ, "потягали" деякий час, занедужав на манію пересліду. Він боявся ночувати дома, не їв, думаючи, що його отруять ... Схопив раз дочку-дів-чинку, вибив вікно і в самому біллі побіг до Дніпра, як дикун ... Так і помер від виснаги ...

І інші страшні, відомі йому (Кутькові б то) факти стали на пам'яті. Український поет Аркадій Казка заподіяв собі смерть під загрозою арешту ... Борис Тенета повісився у в'язниці...

- Я не зроблю цього, - вимовив він уголос. -

Та й становище моє легше.

І він з полегшенням подумав, що, серйозно беручи справу, до нього ні за що причепитись. Справді бо: якщо його "тягали", так тільки тому, що хотіли з нього зробити "сексота"; до заводу ходив на побачення з дівчиною - це доказане; те, що сказано на "чистко-

71

вих" зборах, не таке вже й велике ... Словом, зокола все гаразд. Ну, а те, що є в нього на "споді", "на дні", нікому не відоме ... І йому раптом стало ясно, що саме так, у двох подобах, роздвоєно найзручніше жити. Від усвідомлення цього йому стало навіть весело. Йому показалось, що він знайшов те, що його так довго шукав, усвідомив найбільшу істину людського життя.

- "Тепер я буду свідомо так жити - буду я один і заразом нас буде два. Один з нас буде відтепер легко виголошувати казенні промови на зборах (бо досі це була мука), легко складатиме хвалу Сталінові, а другий нишком утішатиметься недозволеним щастям нашого національного буття - мовою, піснею, письменством, Лесею Українкою, Винниченком ... буде читати ті українські книжки, що їх призбирав був за роки деяких сприятливих можливостей для розвитку нашої культури. Хай я буду й людина-облуда, - але так зручно ..."

Так, це справжня істина, над усі істини істина. На ній і світ збудований, це головний закон марксистської діялектики, що ЇЇ він, хоч і з примусу вивчив, - одність суперечносте, або т. зв. двурушництво. І їй, цій істині, всі скоряються. Джордано Бруно говорив про науку, а хотів слави, Шевченко був проти панів, а сам хотів поставити "хату і кімнату" та мати свій власний "са-док-гайочок", Чернишевський до сокири кликав "Русь", а сам хотів бути на місці руського царя .. . і це сталося з останнім проповідником добра - Леніним ... Та й сучасна влада хіба не так діє? Скрізь і всюди пишуть про демократизм, а тим часом скрізь керують деспотично, призначають, а не вибирають навіть пар-

72

тійних секретарів. Абож фальшують народню волю. Треба, наприклад, випустити чергову державну позику, - так пишуть, що це вони роблять на вимогу шахтарів якоїсь шахти або робітників заводу... І навпаки, яка жалюгідна була українська влада 1918 року, що казала народові так, як думала. Думала, що грабіжництво доганна справа, - і це казала в своїх закликах, спиняючи розрухи ...

Отже хай живе роздвій! Хай живе всесвітня брехня! Треба щоб мистці створили апотеозу роздвоєння й

брехні!...

Тут він побачив велику дивовижу - наче велику сцену, а на тій оцені картину "Апотеоза брехні". Брехня була втілена в образі вродливої жінки-ударниці - не ударниці, літунки - не літунки, бо в червоній "революційній хустині" ... І та жінка сиділа ніби на якомусь троні, як цариця. Тільки брови в неї були намальовані, губи начервонені, волосся побілене воднем-

пероксидом.

- "Чому в образі жінки? - подумав Кутько. - Чи тому, що слово "брехня" жіночого роду чи, може, тому, що жінка частіш як чоловік, буває роздвоєна: улеслива на словах і гадюка в серці, вірна ввічі й зрадлива -поза очі? От і ця, - подумав про жінку на сцені, - у червоній хустині, а брови намальовані. .. живе

втілення роздвою . .."

- А ти хіба не роздвоєний? - гукнула раптом жінка, гнівно блиснувши очима ... - Подивись лишень

на себе!...

І Кутько відчув, що він справді, уже фізично, роздвоюється ... чудно якось розколюється, як кавук, крихко розпадається на дві половинки. Розколина про-

73

йшла через тім'я, між бровами, вздовж носа, так, щ0 одна ніздря там, а друга там...

Так у "півкімнаті" замість одного стало двоє чоловіків. У кожного з них по одній половині обличчя, по одній руці, по одній нозі. Ліва "пі-влюдина" сіла на єдиному стільці, що -був у "півкімнаті", а права - на валізі.

Потім вони розбалакались.

- Виходить, - обізвалась ліва "півлюдина", - що може бути не тільки "людина" та "надлюдина", а й "півлюдина" ...

- Еге, - згодилась права "півлюдина". - Я права, а ти ліва.. .

- Ти, безперечно, у всьому помиляєшся, - сказала ліва "півлюдина". - Зокрема ти помиляєшся, гудячи теперішній політичний лад і згадуючи з любов'ю жалюгідні спроби створити українську владу на Україні наддніпрянській і наддністрянській ...