Кутько.
"Чекіст" показав другий ордер, що в ньому було
написано "заарештувати".
А за вікном уже сіріло, задзенькали й загули перші трамваї. Місто прокидалось.
В комендатурі ДПУ цеглянощокий жиденко передав Кутька (як якусь річ) біляво-мурому кацапчукові, невеличкому кирделикові в червоно-синьому кашкеті, з наганом і шаблею при боці.
77
Та й інші з охорони були такі самі біляві та дрібні на зріст. У місті можна було бачити цілі "роти" таких "китайчиків". Це вони - малі, дрібні, але, як сарана, численні - давали змогу цеглянощокому й іншим таким, як він, сміливо хизуватися офіцерськими портупеями та дорогою зброєю. Вони ж охороняли й Україну від "зовнішніх" та "внутрішніх" ворогів. Тимчасом як самим українцям радянська влада "довірила" багато відповідальнішу й почеснішу роботу - охорону Далекого Сходу та Середньої Азії, і не один -є н к о здобув там за вірну службу нагороду, як от право нести "сталінську вахту" вночі проти свята "жовтневої революції", не один на такій вахті й головою під "басмацькою" кулею наложив.
Правда, в тому, що Україну охороняли москалі, а Далекий Схід - українці, можна б добачати подібність до розподілу тих і тих у царській армії, але ... то все таки була царська армія, а це революційна, червона.
- Ну, пашлі! - звелів спокійно кацапчук і повів заарештованого до камери. Коли проходили через двір, Кутько востаннє бачив у ґратчасті ворота "волю", окремі людські постаті, що вільно, хоч і швиденько, боячись страшної установи, пробігали протилежною перією.
Як же ж і здивувався (чи, може, злякався) Кутько, коли в камері, до якої, як до клітки, вкинув його "начальник варти", побачив своїх товаришів та знайомих: Омелька Деркача (радянського поета), Гиренка та Бичка і не знайомих йому безпосередньо людей, але українців, - як от сивий відомий лікар Павлівський, що, як це знав Кутько, бував у проф. Яворенка.
78
Усіх їх узято минулої ночі. Отже це була справжня облава на українців.
Товариство, а найбільше "славні побратими" голосно й весело привітали новоприбулого.
- Хай живе Україна! - вигукнули "славні побратими", перелякавши на смерть новака. І він у відповідь не сказав ані слова, тільки бліда усмішка - не усмішка скривила його обличчя. А потім він холодно знітився. Пом'явши ніяково в руках кашкета, не знаючи, куди його подіти, він сів на нари, біля єдиного в цьому приміщенні вікна, густо заґратованого.
З вікна подихала ранкова, така тепер приємна вереснева прохолода, а в камері густою хмарою стояв тютюновий дим, якого так не любив Кутько.
Кидалося ввічі тут, у камері, те, що сидять самі українці. Про це свідчила й українська мова - вона тут панувала. Тим то було цілком ясно, що дія відбувається не де, а таки на Вкраїні... Коли б хто хотів цього пересвідчитися, то мав би йти до камер ДПУ, бо на вулиці в місті цієї ясности не було.
Більшість заарештованих були веселі, а найбільше "славні ^побратими". Вони були балакучі, навіть задавакувато-зухвалі. Жартома вони говорили, що хо-; чуть заснувати найновішу Січ.... на Соловках... Це мала
(бути вже шоста числом, п'ять було на Дніпрі. А на Со-ловки українці мали траво, там є українська національна святиня - могила останнього кошового Кальни-ша. Кажучи це, Петро Гиренко демонстрував свого ["оселедця" і "клявся", що дозволить його відрізати а з головою.
Навіть Омелько Деркач, "плужанин", радянський
79
поет, заразився, цими гуртовими веселощами і написав на дверях камери вірша на цю тему:
Після юго, як катюги
Січу зруйнували,
Жили довго ми без Січі,
Вельми бідували.
Тепер час нам, козаченьки,
Собі раду дати
І на півночі далекій
Січу заснувати.
Сивоволосий лікар Павлівський розповідав свої пригоди з 1917-19 років, зокрема про те, як він на початку революції їхав на чолі української маніфестації на білому коні в українському козацькому вбранні, а також про те, як вони піднесли Денікіну хліб на укра-ському рушнику з написом: "Не той козак, хто поборов, а той, хто вивернувся". І як Денікін на це "закрутив носом".
Доходило навіть до того, що дехто з почину "славних побратимів" пробували дратувати в "прозурку" похмурих кацапчуків-вартових, перевіряючи, чи вони розуміють українську мову. Казали, що їм хочеться цибулі, а ті думали, що просяться "надвір" і сердито відказували, що "нельзя".
Дехто натякав на колективний опір -- голодування, як то знали з літератури про царські в'язниці та сучасні капіталістичні. . .
Тільки ж уся ця веселість "була схожа на веселість людини з ... підвищеною температурою, веселість чи сміх на кутні...