Але ті похвали не були щирі: при її надмірній повноті цей брилик робив її схожою на... свиню в людському вбранні (як це малюють іноді в дитячих книжках).
Про це й шепнула у зручну мить справничка (худа, як щука) своїй приятельці з бухгальтерії. До Ліп-шиця підійшли деякі студенти-активісти з "профкому", з "комсомолу". Підійшов Чорнострик. Взагалі ж новий директор не любив бути з студентами за панібрата. Та це й суперечило б урядово проголошеному принципові одноначальности, твердого керівництва.
Перше директорове слово, звернене до студентських керівників, було:
- Дисциплінка, хлопці... "теє то як його" у вас шкандибає ... Як би там підтягтися ...
Та Чорнострик, що почував себе нарівні з директором з огляду на своє "сумісництво", замість щоб прямо на директорову заввагу відгукнутись (з нього був голова "профкому"), розповів жарт.
- "Чого це ви спізнились? -накинувся один ди-
87
ректор на своїх підвладних, прийшовши до установи з запізненням.
- "А ми вас чекали, - відповіли -підвладні.
Це Ліпшицеві не дуже вподобалось, і він відвернувся від Чорнострика.
Ще здаля зняв бриля, шанобливо до директора здоровкаючись, викладач математики, сивенький дідок з "українців", і теж 'підійшов. Щоб показати свою солідарність з "радвладою" щодо "есвеу", він сказав:
- Погано чомусь сходяться студенти, Самсоне Абрамовичу. Така важлива справа .. .
- Як кажете? А! Нічого, зійдуться, - недбало відгукнувся на це директор.
Він у цю мить прислухався до жіночого гурту, звідки було чутно голосну, майже крикливу "Ксюши-ну" мову, і це (її крикливість серед людей) починало його дратувати.
- "Хоч би трохи стримувалась ..."
Треба прямо сказати, що присутність жінки чималою мірою псувала йому те щастя, що давало директорство. Одно, ота її "нетактовність" у мові, а друге - їбоясть, щоб до нього при ній не підійшла якась жінка, особливо із "кручених"...
Ці думки настирливо лізли йому в голову.
- "Яке вона має право мене тероризувати? Я ж вільна людина ..."
Але насправді він не такий уже був вільний: на ньому тяжіло його крамарське, приховане на "чистці", ?походження. А жінка ж, у разі розриву, могла все це виявити і тим звести нанівець до<брі наслідки "чистки".-Тим то він мусив коритись, ба й догоджати своїй жінці. А водночас це збільшувало його почуття ненависти
до огрядної, вгодованої понад міру жінки-свині, що її просто випирало з одягу, як тісто з діжі.
І це в той час, як його директорство збільшило її ніжність до нього! Вона тепер уже носилася з ним справді так, як той дурень із писаною торбою. Неприємно йому було, що вона прилюдно його раз-у-раз хвалила...
Вслухавшись у жінчину мову, він почув, що вона й тепер його вихваляла. Власне, вона говорила про те, що чоловіки-жиди багато кращі за українців чи росіян, ніжніше поводяться з жінками, не б'ють.
- От хоч би й мій, - долетіло до його вух: - ніколи тобі й слова накриво не скаже ... особливо останнім часом . . .
- Як це останнім часом? - поцікавилась справ-ничка з яьним наміром поглузувати.
- Ну, от тепер ... як була чистка, коли став директором ...
Самсон стиснув з ненависти кулаки в кишені, люто зціпив зуби.
- "Не розуміє того, що з неї глузують ... і з мене разом з нею ..."
- Він мене інакше й не називає, - казала "Ксюша" далі, - як "Ксюша" "Ксюшуня" .. .
- "Га-а-дюка! ... - Знала б ти у мене, якби не..." ?- Швидше я коли нагримаю на нього, а він ні...
- характеризувала його жінка.
Самсон одвернувся, щоб не чути ... А потім сталося те, що його він найбільше бояв-ї: до нього підійшла своєю ритмічною, вигинистою ?одою студентка-красуня "Олеся" Вільчек. Розмова цією студенткою була для нього особливо небезпеч-
89
на: "Ксюша" звернула увагу на надзвичайну вроду цієї дівчини і тепер уже більше, ніж до кого іншого, до неї ревнувала. Навіть "Хая" тепер відійшла на другий плян.
- Добридень, Самсоне Абрамовичу, - загомоніла Вільчек своїм чарівним голосом, явно з ним кокетуючи. - Я, мабуть, спізнилась?
- Спізнюватись не можна, - умисне суворо, щоб не заохочувати ЇЇ до дальшого кокетування, сказав Ліпшиць.
- Та я прямо бігла. Бачте, як захекалась . . .
І вона відгорнула борт свого зеленого жакетика, щоб показати, як рухаються груди.
- Все одно спізнюватись не можна, - тим же ?суворим тоном проказав директор і стурбовано оглянувся на жінку.
- Ну, я більше не буду ...
Але кажучи й це, вона більше кокетувала, ніж просила вибачення, і музика її мови була невідбивно-чарівна. Потім вона ніби трохи зам'ялась. Далі зробила раптом серйозний вираз на обличчі й рішуче загомоніла: