- Я давно вас, Самсоне Абрамовичу, хотіла спитати: невже Гнат Пилипович справді пішов на контрреволюцію? Адже він був такий добрий ...
Заскочений так несподівано, Ліпшиць не здобувся зразу на слово.
- Це ви ... той ... про кого?
Перепитав, щоб тим часом подумати, як відповісти.
- Та про товариша Кутька. Я сама думаю, що його даремно заарештовано. Ми ж усі його знаємо: він був такий добрий і... боязкий ...
90
- Тим, що його заарештували, видніше, - відхилив цю розмову Ліпшиць.
Та Вільчек не вгавала, маючи, очевидячки, на меті з'ясувати щось важливе для себе. Вона спитала далі, чи буде Кутько, як його випустять, знову працювати.
- Навряд, - відповів на це директор. - У всякому разі до інституту вже не візьмемо ...
- Не візьмете? А з чого ж він житиме?
Це, здавалося, ЇЇ засмутило. На мить замовкла. А як потім хотіла знов щось спитати, її перебив голосний на все подвір'я "Ксюшин" окрик:
- Самсоне!
Так могла гукати обурена гувернантка на неслу-х'яного вихованця. А що Самсон зразу не відгукнувся, вона гукнула вдруге і швиденько, неоковирно коливаючись своїм важким тілом, підійшла до чоловіка. Не встигли присутні й зглянутись, як вона без усякого сорому визвірилась на Вільчек:
- Ти чого в'язнеш до чужого чоловіка, хвойдо? Самсон ухопив її за руку, бо йому показалось, що
вона може дівчину вдарити.
- Геть! - несамовито галаснула посатаніла жінка, вириваючи руку. - Я покажу цій хвойді. ..
- Ти сама така! - не зменшилась горда і... зубата, як уже можна було здогадуватись, Вільчек. - А вам, Самсоне Абрамовичу, треба краще свою жінку в руках держати ... Бо я можу й міліцію покликати ...
І гордо, з піднесеною головою відійшла геть. А навколо на це видовище зачмихали студенти, | загомоніли з гострою цікавістю.
Засоромлений, знищений усім тим, що сталось,
91
Ліпшиць накинувся на студентів, наказав їм ставати до лави.
А на вулиці вже йшли (це видно було в розчинені ворота) оздоблені червоними прапорами, портретами проводирів партії й уряду та транспарантами потужні лави демонстрантів.
На червоних полотнищах, розіп'ятих на стеблах над головами людей майоріли написи з вимогами до уряду (цікава деталь демократичного ладу), що через директорів, партійних секретарів сам же ці написи й писав, покарати злочинців з СВУ найвищою карою - розстрілом.
По якомусь часі металюрґійний інститут вийшов із свого двору і влився в суцільний потік людей, що заповнювали головну вулицю так, як заповнюють води береги річки.
По закінченні слідства Кутька перевезено до БУПР'у.
БУПР - це скорочена назва, а повна - "Будинок примусової праці". Проте ця назва не зовсім відповідала характерові установи; насправді в цій установі було більше добра, ніж іпримусу-зла, в природі її була краса, непомітна зокола.
Справа бо в тому, що БУПР'и створила революційна держава з метою перевиховувати соціяльно-збавле-них, у якомусь там розумінні зледащілих чи з іншого якогось боку неповноцінних одиниць суспільства. А
92
їх же, таких неповноцінних одиниць, дбайливо зібраних на тринадцятому році революції в БУПР'ах та "концтаборах", було, як про це ходила чутка, чималенько - щось мільйонів із десять. А втім, на 170 мільйонів населення СРСР це, можливо, не так уже й багато ...
Можна, правда, подумати, що в цьому таки було щось від справжньої жорстокости, але ... чи жорстоко діє мати, силоміць навертаючи дитину на праву путь?
Річ зрозуміла, що нічого й 'приблизно схожого не було та й не могло бути в буржуазних країнах ...
БУПР містився у великих будинках, початих будуванням ще за царя Миколи, а добудованих (і поширених, треба додати) вже за нового революційного ладу. Стояли ці цегляно-червоні будівлі, ціла купа їх, за містом на горі. Мистецька правда вимагає тут сказати (не гудячи отієї середової краси), що з естетичного погляду вони були там так до речі, як гидка бородавка у красуні на носі. А як додати сюди ще й те, що родичі ув'язнених мусили цілими днями вистоювати в чергах з "передачами" на зимовому вітрі, то буде цілком ясний не зовсім вдалий вибір цього місця ...
Перевозили Кутька пізно ввечері. У тісній скрині "чорного ворона" разом із ним везли ще декілька в'язнів. Люди зштовхувались у темряві своїми - несво-їми тілами, плечима, руками, підкидувані поштовхами труського "ворона". Саме так: не своїми. Не ялівникові бо, таврованому від господаря, належать окости, ребра, голови, коли його, як він ще живий, женуть до різниць...
93
Усі ці люди не знали, куди їх везуть, знали тільки, що їм до всього треба бути готовими.
Біля БУПР'у, чорно-похмурої вночі озії, що височіла над цятато-засвіченими внизу вогнями міста, вогнями далекої волі, їх роз'єднали.