Не встиг Кутько й повітря - нічного, холодного, яік крига - грудьми добре хапнути, як брязнула моторошним брязком брама, і йому наказано в неї заходити. Його повів доглядач.
Довгенько вони йшли похмурими, а як на Кутька, людини не дуже хороброї, то й страшними півосвітле-ними коридорами, що були ніби придушені в низькому склепінні кам'яною вагою. Перед ним лунко, як у льоху, трахкали важкі засуви і прочинялись оковані важким залізом двері (робота добра, старорежимна).
Чисто так, як у тій казці, де лицар проходить у замок крізь багато замкнених брам. Тільки ж тут брами відчиняли не казкові стрункі юнаки, а похмурі, як воно й личить працівникам в'язниці, доглядачі в чорній уніформі (це вже був час, коли революційна влада й у в'язниці запровадила уніформу, проти якої напо-чатку так завзято повставала).
За всю дорогу Кутько не почув від свого "архан-гола" ані словечка. Це можна було пояснити або тим, що він, революційно-свідомою людиною бувши, гордував ним, покидьком людського суспільства, одним з отих мільйонів, або тим, що йому увірилась ця не отак то вже й приємна робота. Та й водити йому доводились без угаву - "розвантажуючи" та "завантажуючи" "ворона", що шугав усю ніч по місту, справді, як той ворон-хижак.
Кутько зрозумів доглядачеву мовчанку як ногор-
94
ду, але ... йому тепер було байдужісінько до всього на світі, йому став тепер на пам'яті образ філософа Брото з роману А. Франса "Боги прагнуть" - як його закинули до в'язниці.
- "Брото зазнав щастя в запамороченні, в нірвані, ?- подумав. - Таке щастя кінець-кінцем знайшов цей письменник..."
І Кутько тепер був згоден з ним. Він збайдужів тепер до свого фізичного буття, до свого пронумерованого та зф'отографованого з усіх боків тіла, що належало тепер катам, а не йому . . , Він хотів зникнути в небутті. ..
Нарешті вони підійшли до одних з бокових дверей, місцевий "архангол" відімкнув ті двері, і в обличчя заглибленого в нірвану чоловіка ударив прямо таки пекельний дух - суміш тютюнового диму та випарів людського тіла.
- Заходь! - гримнув той, що відмикав двері, постерігши, що Кутько мимохіть відхитнувся назад.
Двері хряпнули за ним, як віко домовини, і Кутька прийняла його нова домівка.
Було вже пізно, і всі пожильці камери лежали. Лежали на нарах під стіною, у вузькому між нарами і другою стіною проході, під нарами. А один лежав навіть на столі, поставленому на ніч на нари, щоб не займав долі місця, - лежав високо аж під стелею, під блідою, затушкованою тютюновим димом, як ватою, знаменитою "лямпочкою Ілліча".
Долі, на сирій цементовій долівці людських тіл було так багато, що Кутько як став біля дверей, увійшовши (так, що його, зачиняючи, вдарили дверми
95
в спину), так уже й не міг ступнути далі: не було куди ступити.
Декотрі з тих, що лежали, підвели голови подивитись, кого привели, не виявляючи проте, великої ці-кавости: звикли. Тільки один якийсь спитав:
- Хто? За віщо?
- А він безневинно, - обізвався хтось жовчно із-під нар. - Всі ми без вини винуваті.
Хтось заступився за новака:
- Не займайте чоловіка ... охота вам ...
А потім того знову всі заспокоїлись. Тільки один із тих, що підвелися були, зацікавившись новаком, сів зовсім (мав місце на нарах, недалеко від дверей), зняв із себе сорочку і, піднісши її до підсліпуватих очей, узяв струдитись. Кутько спочатку не зрозумів був, чого той чоловік раптом узяв роздягатися, а зрозумівши, гидливо стенувся.
Але саме цей чоловік і обізвався ще раз до нього, та ще й "по-людському":
- Чого ж ти стоїш? Сідай якнебудь: усю ніч не вистоїш. З ДПУ?
- З ДПУ.
Та Кутька, крім тісноти, стримувала ще й огида, бо ясно було, що при найменшому доторкові можна набратися нужі. Проте всю ніч таки справді не вистоїш. І він, розсунувши обережно чиїсь ноги, не так сів, як обтерся об край полу-нар. Але свого вузла й далі держав у руках, бо покласти було ніде.
Той чоловік, що порадив був йому сідати, більш не обзивався до нього. Зробивши своє діло, надів сорочку та й собі ліг там, де сидів.
І Кутько залишився сидіти сам, немов на варті. З 96
коридору до нього добувалась нудна доглядачева хода, а в камері стояло важке сопіння багатьох людей, або навіть стогін ...
Сморід від "параші" забивав дух. Взагалі повітря - хоч сокиру вішай ...
Довго він так сидів чи ні, - тільки йому знов спало на думку:
- "Якби отак заглибитись у нірвану - як Брото... заснути ..."
Голова йому стала схитуватись ... - "Заснути ... і хай воші, хай смерть. Яке це велике щастя - забуття і сон!..."
І кінець-кінцем сон таки здолав його: схилившись, як зів'яла билина, він заснув на чиїйсь нозі.