Выбрать главу

І розправив обіруч, покручуючи пучками, свої довгі та цупкі вуса, розчепірені над голеним підборіддям та щоками. Зробив це, либонь, для того, щоб приховати усмішку. А як та усмішка таки зринула в його блакитних очах, то він ще й кихикнув з цією ж метою.

- Та ще й безневинних, - прикинув іще хтось.

- Еге, як голубів .. .

- Авжеж, невинний, - сказав він, хоч і не так

уже твердо.

- Хоч і невинний, а бач, тюпався, - сказав Жук. І

проказав слова з пісні:

Вони ж його ізв'язали, В кайдани кували І до темної темниці Бідного вкидали . . .

- Так ти кажеш, невинний? - звернувся безпосередньо до новака.

- Ні.

- Ну, хоч ти й невинуватий, - сказав уже без усмішки Жук, - але забирай своє манаття: це моє

місце.

І скинув вузол додолу - на брудний цемент

долівки.

Жид гедзнувся, аж підскочив, справді, як роздратований підсвинок, підбіг до дверей і став гатити кулаком з криком:

- Тут антисеміт . . . Черговий!

107

Тепер Жук і інші полякались, а дехто заходився мирити, умовляти жида, щоб не стукав.

І він, червоний від гніву та обурення, облишив стукати. Дід Петро послужливо подав йому його вузол.

А на ніч він улаштувався так: купив у того, що спав на столі, місце за десять карбованців. Стіл у цьому розумінні (як ліжко) був тим приємний, що на нього ну-жа не вилазила.

Через тиждень його забрали з камери, а по якомусь часі в'язні довідались, що він був арештований за велике хабарництво в тій установі, де працював.

Взагалі населення камери постійно обновлювалось - одних забирали, других укидали. Проте ввесь час залишався незмінний його національний характер - це переважно були українці, - безпартійні селяни (куркулі), робітники, інтелігенція.

Та от одного дня (це вже було в грудні, від вікна йшов мороз і сніжком повівало) до камери вкинули... Луку Нагаєнка, колишнього червоного партизана і члена партії. Незвичайність в'язня була виявлена й на його власному обличчі.

-- "Як? Мене? Червоного партизана, що за радянську владу кров проливав?!"

Здивування, обурення, гнів були на тому обличчі. Та куряче крило чуба, спущене на око й помітно занедбане, свідчило вже, либонь, і про певне збентеження та занепад духу: як не є - носій цієї локраси потрапив не на один із кримських курортів, а в лапи ДПУ... А це ж не жарт!

Кутькові Лука розповів про те, що передувало йо-108

го арештові. Тільки ж, оповідаючи, він дещо затаїв і того, що пережив, передумав. Так, кажучи про те, як він у перші дні справи СВУ сидів на бальконі інституту і читав у газеті одностайні, як у казці, постанови трудящих з сіл і заводів з вимогою до уряду якнайжор-стокіше скарати злочинців, запроданців світовій буржуазії, він не згадав про своє власне щире обурення контрреволюційною діяльністю Єфремова, Ніковського, а також самого Кутька. - "Чого ж їм, буржуям, треба? Хотіли свою земельку повернути?" думав він тоді. Правда, трохи брав сумнів, чи земля їм була на думці, бо це була наголо безземельна інтелігенція, і такі, як Кутько та Омелько Деркач, навряд чи мали що повертати.

- "Однаково гади!" -- таки вирішив він. - - "Як не буржуй, так куркуль, а з куркулів буржуазія

виходить..."

Зате сказав про те, як він на протилежному боці вулиці побачив якогось чолов'ягу, що ходив хідником сюди й туди. Тоді йшов дощ, густа осіння мжичка. І той чоловічок, у сірому пальті з піднятим комером, маячів, як сіра пляма на тлі сірого дня. Раптом йому спало на думку, що він її, цю сіру постать десь уже бачив. Але де? Нарешті згадав: він їхав разом з ним у трамваї. Невиразний здогад ударив у голову: шпиг. ,,3а ким же це він?" Хоч і певен був, що не за ним (він же більшовик і червоний партизан), але йому зробилось неприємно, немов занудило. І він сховався в приміщення. Потроху, читаючи підручник з історії партії, де сказано, що метод шпигування та провокації - це метод царської поліції, а не радянського 'правосуддя, він забув про побаченого на вулиці шпига.

109

Потім він пішов додому. Як на зло - за браком струму трамваї не йшли, і йому чомусь довелось чимдуж бігти під дощем, униз бульваром головної вулиці.

Коли це:

- Ви пішки?

Це обізвався, догнавши його, якийсь чоловік. Обізвався по-українському, тільки з гаркавою вимовою. Глянув Лука - аж "сіре пальто". Мимохіть здригнувся, немов до жаби торкнувся. Сказав:

- Пішки ... Трамваї ж стоять . ..

- Пішки не буде замішки, - пожартував незнайомий. - І я з вами.. .

Швиденько пішли уже вдвох униз. Попутник, попри незручність від швидкої ходи, був балакучий. Спочатку заговорив про погоду, а потім якось неприродньо-хапливо перескочив на інше. Сказав, що знає одного петлюрівця, справжнього ворога, тільки не знає, як бути - виказати чи замовчати. Він прямо звернувся до Луки - як він порадив би.