хапаючись ані трохи, попрощавшись з найближчими сусідами, пішов він з камери. Та й справді, чого йому хапатись? Інакше ж і не могло бути, і йому нічого боятись, що можуть іще повернути назад! А як чорно-шинельний "архангол" спробував був його підігнати, він досить гостро огризнувся. Але зате в канцелярії він, свідомий цієї ж таки своєї гідности, не промовив уже ані словечка, чекаючи, поки видадуть довідку про звільнення з-під варти, дарма що справник "длубався" немилосердно довго, а на волю ж так кортіло. Таке буває з людиною тоді, як вона, ображена від близького й рідного якоюсь несправедливістю, відмовчується ще й тоді, як те близьке та рідне іде вже на мир, забалакує до неї. "Було б не ображувати!" - думає з мстивою насолодою людина. Лука Нагаєнко образився на свою рідну владу, ту владу, що її й він обстоював, що за неї кров проливав ...
... Коли Лука, боячись зустрітись із знайомими (а чого? аджіе в нього ніякої провини не було!), підійшов швиденько в довгому спільному коридорі-веран-ді до дверей своєї кімнати, то був приголомшений несподіваним: у його кімнаті щось жило. У прочинені двері спочатку виглянула, а далі й вийшла, зацікавлена прибулим, якась тітуся з червоним, як перчина, носом.
- Я ... той ... це я тут жив, - вимовив здушеним голосом Лука. І оглянувся по підсліпуватій веранді, перевіряючи, чи він, часом, не помилився, чи, справді, до своєї кватирі потрапив.
Та коридор був той самий, і все в ньому до найбільшої міри знайоме. Рябіли ввічу дрібні чотирикутнич-ки шибок, ніколи непротирані (бо спільні - і те не хо-
117
че, й те), так зарослі тьмяною осугою бруду, що здавались "матовими", а понад рямками на них чорніло, як під нечистими нігтями. Біля сусідніх дверей стояла та-oбуретка з покладеною на ній витертою до лисини чобіт-ною щіткою: на цій табуретці сусід завжди чистив чоботи, поставивши на неї ногу. Там же таки лежав знайомий просяний віник.
- ... Отут, у цій кімнаті.. .
Ніс у тітусі поліз кудись угору, між біляві, як свиняча -щетина, брови: тітуся і здивувалась, і огнівилась.
- Подумаєш!.. . Він тут жив!...
І її рука, поспішаючи на допомогу носові-перчині, вихопилася з-під попередника з твердим, видимо, наміром, зсукати не що як дулю, мовляв, "а оцього, голубчику, не хочеш?"
Та далі, постерігши ані трохи не бойовий вигляд прибулого, завзята жіночка схаменулась і, замість щоб скрутити дулю, тільки причинила тією рукою у себе за спиною двері. Сказала, що його "барахло" у двірника.
І Лука проти сподівання не відгукнувся на цей присуд долі ані однісіньким звуком: зрозумів, що цієї тітусі ані "партизанським тіпанням у гніві", ані якою іншою силою з кімнати вже не вигнати. Коли він, мовчки повернувшись, вийшов з коридору, тітуся вийшла за ним на ґанок, розпалена неабияк цікавістю простежити, що буде далі. З других дверей веранди, угадавши, десь-мабуть, нюхом поживу для жіночої цікавости, виглянула ще одна такого ж сорту жіночка, у червоній на знак політичної добронадійности косинці. На третьому ґанку Лука побачив третю любительку таких цікавих подій.
118
Так він учинився - хоч і боявся цього - видовищем для всього нудьгуючого двору. Думка про це потягла його своєю вагою кудись униз ...
Ця вага ще збільшилася, як він побачив, що й двірник поставився до нього зовсім неуважно, ба й образливо. Коли Лука підійшов до нього, він із мітлою в руках підмітав двір і не зразу - в цьому й була образа - відгукнувся на Лучину мову. Поставив спочатку до сиро-зеленого, аж чорного в тіні муру тую мітлу (так наче мітла важливіша за колишнього червоного партизана!), потім висякав носа одним пальцем в один бік і другим - у другий, витер далі ті пальці об свій заялозений, як у коваля, нагрудник і аж після всього цього пояснив Луці, що його "викинули" з ква-тирі, як "ворога народу" ... і з партії теж викинули...
- "Так і з партії викинуто?" - мало не скрикнув сердега. - А я ж кров проливав! За революцію страждав! - сказав уже вголос, розуміючи недоречність "оповіді" перед такою й за радянської влади незначною персоною, як двірник.
Двірник розвів руками: мовляв, "викинули . . . хоч і кров проливав". І в тому його рухові не було аніякісінького співчуття. Це вже Луку зовсім убило. Справді бо: колись він у цьому дворі мовчав (правда, ве-личньо, як цар) - і всі знали, що він кров проливав, а тепер він кричав про це, - та всі немов поглухли . ..
Крім того, це вже була для нього взагалі катастрофа: для нього, як викинутого з партії, не було тепер ніде оборони, не було роботи ... не було навіть притулку. .. Горе було б і тому, хто відважився б притулок йому дати! Над тим хоробрим нависло б обвинувачення у зв'язках із "ворогом народу", а це май-