Не йшов, а біг., .ні! летів на крилах волі похиленою вниз вулицею. А та вулиця вела його до знайомих місць, будівель, у давно чутий рух і шум великого промислового міста, у бадьорий дзенькіт трамваїв. В одному провулку, до якого дійшов, він би міг сісти і їхати далі трамваєм, але свідомо не зробив цього: соромно було лізти з своїм в'язничним "барахлом" між "чисті" люди, а головне - хотів бачити знайомі, ніби рідні вулиці, хотів ніби торкатись до всього. Ось І Іушкінськии проспект . . . ось - під крутим узвозом - Озерний базар, "товкучка"... А там
126
нарешті й . . . їхній металюргійний інститут ... На розі Провіантської, що вела до мосту через Дніпро, і проспекту К. Маркса Кутько побачив і почув, як гучномовець, перемагаючи гамір вуличного руху вигукував "славу" великому товаришеві Сталіну.
Почувши це, Кутько навіть спинився, - прислухався. Але. . . нічого, не запротестував проти цього навіть на споді своєї душі. - "Може, й справді він великий, - подумав щиро, - і справедливий ... Бо ось, бач, мене випустили ... як я не винен. . ."
Але вже другого дня він зрозумів, що волі ... не радий. Зіткнувшися з життям, він побачив, що самого отого легкокрилого вітерця, що ніс його від БУПР-у додому, мало, що треба ще дбати про посаду, про "отрописку" в міліції, про хліба шматок. А в БУПР'І ж про це не треба було думати ... там ні про що не треба було думати ...
І в нього мимоволі прокинувся жаль за камерою ч. 13, де лишилися добрі товариші і де незабаром його черга мала дійти до вікна. . .
Та туди покищо повороту не було, і хоч-не-хоч треба було дбати, думати про справи на волі.
Річ зрозуміла (зрозуміла тим, хто жив за соція-лізму), що про поворот на попередню посаду в мета-люрґійному інституті не могло бути й мови, дарма що там директором був його колишній товариш. Там тепер боялись його, як прокаженого. Можна було надіятись тільки на якусь іншу посаду. Та й то з умовою, якщо його поновить у своїх лавах "профспілка" . . . Еге, тут йому могла допомогти тільки спілка.
Так нова соціялістична держава піднесла вагу
127
"профспілок", тих спілок, що їх стара царська держава всяково переслідувала чи, просто сказати, забороняла цілком. А от тепер спілка давала роботу! Чи чуване щось таке в буржуазних країнах, навіть тих, що хваляться своїм демократизмом?!
Правда, вони ж таки, "профспілки", і "знімали" з роботи, коли цього треба було державі. Але це вже .. . тільки з вдячности за привілеї.. .
Коли Кутько був сім місяців тому заарештований, спілка викинула його з своїх лав з найбільшою хапливістю, як ворога й контрреволюціонера. І от тепер йому доводилось іти до тих, що його викидали ... На саму думку лро це страшне пониження йому не хотілося жити ...
Проте одного дня він таки пішов до ,,Палацу праці".
"Палац праці" - це була одна з найкращих багатоповерхових будівель міста, колишній готель "Ев-ропа". На висоті третього поверху ясніли величні золоті слова "Палац праці" і повідали світові про те, що тепер праця живе в палацах, не так, як раніш, коли її місце було в хижах. Отже й це був знак великого піклування держави про спілки. За такий дарунок варто було й не одного члена із спілки викинути. Що ближче підходив Кутько, то більшу втому почував у ногах, а в свідомості був сум і навіть розпач. Увійшов до пишного вестибюлю і тут під вагою туги подумав:
- "А може, краще вернутись ?.." І він пристояв, вагаючись. А потім того таки пішов на широкі, заслані м'якими доріжками сходи (знов ознака державного піклування про спілки).
128
Коли зійшов на третій поверх, де була спілка працівників освіти, відчув таку втому, що мусів присісти. А сісти було на чому, бо скрізь стояли м'які канапи, що їх поставила дбайливо держава для трудящих, у тому числі й для викинутих із спілки.
Сидів, вагався. Ще раз була налягла туга-вага, що штовхала на розпачливе повернення назад. Проте наостанку він таки переміг свою "слабість" і пішов до кімнати, де на дверях був напис: "Управа спілки Робос."
У цій кімнаті він знайшов голову спілки - жінку-активістку (жінки ж мали всі права, могли, за наукою Леніна, навіть державою керувати) у червоній, як вогонь, косинці. Вона сиділа за столом, дивлячись у якийсь там папір, а потім підвела притомлений погляд на того, хто ввійшов. І під тим поглядом Кутько так збентежився, немов його впіймано на крадіжці. Узяв плутано говорити про свою справу.
- А ви за віщо... репресовані?
- Я не винуватий ... я ...
- Ну-да. Ну, а все таки?
- Обвинувачували в приналежності до української націоналістичної організації... Тільки ж я непричетний . . .