І передала йому в руки тую гітару. Гнат узяв гітару, але йти не поспішав.
— А ви тут будете?
— Ми тут ходитимем, — сказала Оксана. А як він пішов, гукнула навздогін:
— Або, може, поза школою підемо... Та скоро тільки Гнат зник між деревами, як вона схопила Василя за руку і прошепотіла, як змовниця:
— Сховаймося... Скажемо, що випадково розминулися...
І потягла його у протилежний від школи бік — у глиб садка, де соловей бив у скляні дзвони, бив у дзвони. А як уже добре сховалися, запитала Василя гарячим шепотом:
— За віщо ви подарували Мишкові ножика? Признавайтесь !
І пригорнулась до хлопця близько, не ждучи відповіді. Василь цілував її гарячу, рідну, дорогу...
Крізь верховіття яблуні просвічувався споконвічний підглядач та підслухувач — місяць і зичив їм усього Доброго.
А через малий час щаслива пара почула неголосний Гнатів поклик:
— Василю! Оксано! Де ви?
— Мовчімо! — прошепотіла Оксана, тулячися всім тілом до парубка. — Любий мій! Я тебе давно кохаю...
— Де ви?
Не почувши відгуку, Гнат пішов за школу, а Василь з Оксаною кинулися швиденько до тієї альтанки, Що до неї він тількищо відніс гітару. Співучий соловейко раптом умовк, вражений жорстоким людським віроломством.
Уже було пізно, а Галина Сосипатрівна не спала. Мучилась, самотня, не знала, де себе діти. Дві довгі стіни, як дві холодні долоні, стискали її вузьку кімнатку, вікно з одного боку і двері з другого, стискали холодом її серце.
Підвелася нещасна жінка рвучко з ліжка, прочинила розпачливим рухом вікно...
Надворі ж була ніч, як дзвінка перлина! А село з усіх боків гучало співами — із Розтиківки, і з Коробчи-ни! А над самим вікном звисала свіжорозквітла гілка білої яблуні, росою покроплена...
Ох, та яблуня! Якою зливою мрій та спогадів, разом із п'янкими пахощами, війнула вона на бідну самотню вчительку! Незабутньою молодістю війнула, тими часами, коли вона, весела й безтурботна єпархіялка, не знала, що таке журба. Блискучі офіцери роєм крутилися навколо неї, несли її на хвилях балів у недовідому далечінь щастя. А вона вихором вертілася, сяючи пишно-золотою косою, в танцях — вальсах, падеспані, падекатрі, — реготалась безжурно — і ввесь світ лягав їй покірно під ноги. А бліді гімназисти не сміли навіть зблизитися до неї, здаля, закохані, зідхали. Тільки один спробував був діяти рішучіше: надіслав їй листівку з намальованим на ній сумним гімназистом і з написом: ,,Чи прийдеш ти, о діво вроди, над урною пролить сльозу?" А як вона відповіла на це сміхом та глузуванням, він, щоб доказати свою рішучість, застрелився.
Але потім почалася війна. Блискучих її поклонників-офіцерів як вітром здмухнуло. І її облягла жахлива тиша. Тиша й нудьга. Ця тиша стала ще більша, коли вона пішла вчителювати на село. Світ зробився для неї порожній, безнадійно-сумний. Непомітно з'явилося нове покоління інтелігенції, а вона лишилася збоку, в тіні. Так, життя йшло вперед і обминало її. Так, вона була цілком самотня на всьому великому світі...
І Галина Сосипатрівна, схилившись на лутку, заплакала.
Надворі яскріла перлина-ніч, село перегукувалось співами — Розтиківка з Коробчиною, Коробчина з Розтиківкою, запаморочливо пахла біла, покроплена росою яблуня, а самотня, зовсім нещасна вчителька плакала, забута й занедбана у своїй кімнатці, як в'язень у в'язниці-
Раптом вона прислухалась: за стіною, в сусідній кімнаті, закашляло. То кашляв Пилип Никифорович. Така ж самотня у світі істота, як і вона. Мабуть, і його сон не брав, мабуть і до його непривітної кімнати засягали могутні чари ночі.
І Галина Сосипатрівна знов подумала (як думала про це вже не раз), що Пилип Никифорович — це тепер її єдина й остання надія. їй здавалось, що й божі, і людські закони, і закони природи були за те, щоб дві такі фізично близькі (жили ж в одну обстінь) і такі самітні істоти поєднались, поклали край своїй болючій самотності, їй стало навіть жаль Пилипа Никифоровича... А що він удавав із себе жононенависника, так це походило, мабуть, від його соромливости. Червоніє ж він своїми плямами, коли з нею говорить! Як от хоч би й останнього разу, коли давав їй ролю у п'єсі „На перші гулі". Є ж, кажуть, такі чоловіки, особливо серед старих парубків, що їх жінкам доводиться трохи чи не силоміць брати. Чому б, кінець-кінцем, і їй так не зробити з Пилипом Никифоровичем? Піти б хоч би й зараз,, розворушити його, розбуркати... Спокусити, нарешті!
І вона, повна надій і рішучости, підвелася від вікна. Хапнула з столу дзеркальце, припудрувала нашвидку, при світлі місяця припухлий від плачу ніс, ряботиння. Спробувала посміхнутись, щоб зігнати з обличчя смуток. А тоді накинула на голову свій легкий, як зід-хання, шарф, і вийшла на веранду.