У куті шкільного будинка, збудованого, як казав дід Вертя, „глаголем", стояла густа тінь, але далі було так ясно, що, справді, „хоч голки збирай". А садок 0Ув білісінький від цвіту й місяця! У ньому вже було тихо ( знала: товариство розійшлось, попарувавшись), але Галині Сосипатрівні здавалось, що там іще звучить разом із бумканням гітари:
Місяцем-зорями світ зачарований, і Чари й у нашім саду.
Люба! Нам молодість раз подаровано... ' Вийди, о вийди! Я жду...
Але насправді в саду було тихо. Зате ще дужче лунали парубоцькі співи на Розтиківці, на Коробчині, на Низу, в Горі: в її кімнаті вони були ніби стиснуті вузькими стінами, а тепер того стиску не було. Парубки, здавалось, розривались у співочому завзятті. Перегукувались — тюкали.
Чарівна ніч! Незрівнянна ніч!..
Але Галина Сосипатрівна трохи здригнулась від нічного похолоду. І ота її рішучість іти до Пилипа Никифоровича трохи спала. їй ніби не захотілось. Проте вона таки підійшла до його дверей і обережно постукала. Далі вдруге, рішучіше. Мовляв, „хай... що не буде"...
За дверима зашаруділа хода, і глухий Пилипів Никифоровичів голос запитав:
— Хто там? ;
— Це я, Пилипе Никифоровичу. Відчиніть... Пилип Никифорович відчинив.
—Що сталося ? — запитав він із темних сінець суворих голосом.
Від цього його тону, як від холодної води, Галині Сосипатрівні раптом зробилося холодно. Вона страшно збентежилась, не знала, що сказати.
— Нічого, Пилипе Никифоровичу, — забелькотіла. — Це я так. Самій, знаєте, сумно. А ніч же така чудова...
Пилип Никифорович вибухнув обуренням:
— Що ви турбуєте людей серед ночі такими дурницями?!. Не пожежа ж! Не грабують!.. „Ніч чудова..." Ну, й станьте собі отам проти місяця та й желіпайте, як оті дикуни...
По цій мові Пилип Никифорович хряпнув сердито дверима і клацнув зсередини защіпкою.
Бідній Галині Сосипатрівні почорніло ввічу, і вона мусила вхопитись рукою за холодний мур, щоб не
впасти. А потім помалу пішла до своєї кімнати. Чари ночі остаточно зникли для неї.
Василь прийшов додому аж перед світом. Не прийшов, а прилетів. Його принесли крила казкової лег-кости, принесли — він і не зчувся, як. Опинившися вже у своєму дворі, він здивовано оглянувся: не міг ніяк згадати, як він проскочив Ільченкову балку, як пройшов чималу таки відстань.
Мати, що її він розбудив, постукавши в вікно, почала бурчати, що він так допізна „тиняється". Але Василеві до її бурчання цим разом було байдужісінько. Адже він міг щохвилини вгамувати її, сказавши про те, що в неї буде тепер невістка-попівна. А яка мати-селян-ка лаяла б за таке „тиняння". Йому самому дуже кортіло сказати про це, але він покищо не казав.
Взяв роздягатися при місячному світлі, що стояло в хаті, як біле, налите по самі вікна течиво; видно було стіл, піч (опічок), край комина. Запитав з великою легкістю в голосі, силкуючись спуститись з крилатих високостей на землю:
— Мамо, що я буду їсти?
Мати, не помічаючи тієї легкости в синовому голосі і бурчали далі, поставила на стіл, у місячний парус, що там лежав, вечерю.
Василь далі раздягався і, спитавши про вечерю, якось у ту ж мить забув про це, знов пірнув головою в своє щастя. А потім знову спитався:
— Мамо, що мені їсти?
Мати, що вже наставилась була на піч лізти, здивовано спинилась, вражена такою поведінкою свого сина.
— Чи на тебе, парубче, не тю?!
Василь згадав, що питає вже вдруге, і посміхнувся сам до себе. Сів до столу. Але їжа не цікавила його. Поклав ложку біля миски й промовив:
— Не журіться, мамо, ось оженюся...
І розповів про своє щастя, про крила, що виросли за плечима.
— Тільки ви, дивіться, нікому про це! — наказав строго. — А то ви зразу своїм кумасям рознесете...
— Та хай Бог милує! Хіба я ворог своїй дитині ? — відгукнулась зрадувана мати.
Вона знову була долі, стояла проти вікна, дивлячись уже на сина, як на Бога. Місячне світло осявало дрібні зморшки її доброго обличчя, вузькі плечі, прикриті благенькою, ще, либонь, дівоцькою переперанкою.
— Хіба я ворог своїй дитині! — сказала вдруге. — Ти ж у мене один... Як же її хоч звуть?
— Оксана.
— Оксана, — проказала з ніжністю мати. — Яка ж вона?
— О! З усіх дівчат найкраща! — мовив щиро-захватно Василь. — Я вам покажу в церкві...
Так однієї весняної ночі завітала радість до вбогої удовиної хати.
Одного разу, як Василь з Гнатом зайшли були до о. Харитона, він розповів їм про життя бджолиної громади.
— Хто знає бджолу, — так він почав, — той не зможе її не любити. Я люблю бджоли за велику доцільніельне їхньої роботи. Кажу „доцільність", а не „розумність", бо про розум тут не можна говорити... Хоч про бджоли й кажуть: „мале, та розумне." Проте не завадило б і людям так доцільно працювати. Адже в них, у бджіл, такий дивовижний поділ праці! Він посміхнувся в свою білу бороду. — Хоч тут і є для мене, як для попа, небезпека: при порівнянні людей '3 бджолиною громадою я можу потрапити в категорію трутнів-дармоїдів... Еге, — казав далі. — Поділ праці у бджіл — це те, що дає життя і всій громаді, і кожній бджілці зокрема... Саме так: і кожній бджілці зокрема. Бо одна бджола без рою (я маю на увазі свійську бджолу) не може жити, загине неминуче. Курку можна й одну вигодувати, а бджолу — ні... Еге, бджола — не курка... Оце, — він показав рукою на золоті блискавочки, що шугали в повітрі, подеколи побіля самих їхніх обличчів, — робітні бджоли. Але мало сказати, що в бджолиній громаді є робітні бджоли і є трутні-дармоїди, як звичайно кажуть. Тут люди на свій аршин міряють. Насправді попіл праці у них багато складніший. За цим поділом кожна бджола — крім матки та трутнів — пророблює за своє життя всі види потрібної для громади роботи. Перша робота кожної бджоли — молодої, сирої ще, у жовтому пушку бджілки — чищення комірок для меду й пилку. Друга робота — а це буває не раніш шести днів годування дітви. Годують соком, як молоком. Далі, на певному ступні життя кожна бджола стає вояком, охоронцем вулика, коле без жалю злодюгос. Це чудовий, як бачите, приклад — як треба охороняти батьківщину. Наостанку, збирання меду й пилку. Мед знов таки збирають одні, а пилок — другі... Трутні теж мають свою важливу для існування бджолиного роду роботу: разом з маткою продовжують цей рід. Отже й вони не зовсім дармоїди... Це не те, що людські трутні...