Німці (австрійці), що бачили, як він побіг у садок, не забарились полізти на горище повітки, і нещасний
чоловік чув, як вони ширяли там багнетами, вигукуюча якісь свої лайки.
Алеж він був не на горищі! Він був у такому місці, що про нього не могла здумати й найбуйніша уява!
Інші німці в цей час ходили по садку, поза повіткою, біля нього майже.
Бідолаха з жахом відчував, як його тіло поволі терпло, особливо шия, що нею та потилицею він держав усе тіло в повітрі. Ще, бачилось, хвилина, ще мить —. і він упаде, загине...
Але на його щастя, німці, позаглядавши за кущі, пішли геть: вирішили, десь то, що він утік у сусідні городи. Справді, скількись чоловіка їх, перестрибнувши через паркан, сховалися там за деревами — в садку о. Харитона. І зразу ж за цим тіло бідолашного чоловіка випало, безживне, з-під стріхи додолу.
Деякий час Пилип Никифорович лежав непорушно, як непритомний. А потім прийшов до пам'яті і, рачкуючи, переліз у дуже густий бузковий кущ, оброслий бур'яном.
Сполохані такою незвичайною появою людини, дякові кури з голосним киркотом кинулися з-під того куща. Бідолаха знов отерп з переляку: цей крик могли почути німці.
Але німців уже близько не було. Пересидівши в кущі з пів години, Пилип Никифорович переліз потім до дякового городу, а тоді городами подався на Низ. З городів перейшов нижче, в левади. Левадами йшов швидко, майже підбігцем, а де людей не видно було, там таки й біг.
Так він дійшов до Василя, а заставши того дома, разом кинулися за село, а потім до лісу на Самарі. . ]
— А як ми вночі будемо ? — спитався Василь, скинувши непомітно очима на вчителя, на його невеселий вид. Так, невеселий, бо й він же людина, бо й йому було прикро, що попався у таку скруту! А Василь, питаючи, думав ще й інше: „Як завтра будемо? як через тиждень? через місяць?" Думав і про те, що їм удвох не збороти карального загону Чернова, не перемогти німецьких ножів-багнетів, не дістати гетьмана, що сидить десь там у Києві під захистом генерала Айхгорна...
— А так і будемо, — відповів невиразно Пилип Никифорович.
І зробив борлаком свій ковтальний рух, пересмикнув нервово щокою.
Ця „відповідь" ще дужче згустила важкий Василів настрій, збудила йому в грудях розпач. Сердешний парубок відчув у носі колючі щипки плачу. Щоб себе підбадьорити, він спробував думати про революційні подвиги Чернишевського, Желябова й інших. Та замість заспокоєння ця згадка викликала в нього прикре для пам'яті цих діячів почуття. Тепер він їх уже майже ненавидів, уважав винними за теперішню його безвихідь. А на Пилипа Никифоровича уже й дивитись не міг. Його дратувала дитяча безпорадність „проводиря".
— „А так і будемо!" — кипів. — Як будемо?
Ці похмурі думки збільшував ще й вечір, що поволі осідав на ліс. Вечерові сутіні несли з собою тривогу, збільшували (без сорома казка!) острах у серцях обох революціонерів.
Обережности ради, — а це було слушне в їхньому становищі — зайшли вони якнайдалі в глиб лісу, у глухий закуток, що його творила своїм крутим коліном річка Самара.
Тут росли — по низьких місцях — густі, буйні зарості вільхи, на горбовинах — могутні дуби, а поміж тими дубами пнувся всякий дрібний поріст — бур'ян та висока лісова трава.
Оподаль від річки, на піску, стояв мовчазний сосновий бір, і той бір, як високий мур, захищав та затуляв цей закуток від ворожого світу.
Спинилися втікачі біля самої води, на сухому твердому березі, на одному з тих горбів, що на них росли дуби. Над їхніми головами зводилося, як кучерява голова велетня, рясне гілля дуба, а внизу, під їхніми ногами, посплутувалися різні кущі — ліщина, терен, шипшина. Біля води гнулася лоза.
Тільки з одного боку був „просвіт" на недалеку галявину.Бувши добре притомлені, полягали втікачі на шорстку горбкову траву, полягали обличчями до води, що лисніла рівним вечеровим блиском.
Якийсь дивовижний птах, з великим дзьобом і рожевими грудьми, сів сміливо на найнижчу над їхніми головами гілку, загойдав її своєю вагою. Такі сміливі птахи могли бути тільки в відлюдній лісовій гущавині. І той птах глянув зблизька своїм круглим оком униз на незвичайних у цих нетрях істот — людей, наче вимовив: „Бач, де вони сердешні". Далі зробив, хитнувши хвостом, те, що йому треба було, крикнув лунко якимсь незнайомим лісовим криком та й полетів геть — через річку, понад зарічні дерева, високі осики, притемнені вечером. Полетів — не злякавшись людей, а так, видимо, було йому треба.
Вода відсвічувала вечірнє небо. Ближче, біля ніг наших утікачів, її затінювали дерева, і вона була сиза, як оливо, а далі буріла червонявим відлиском західньо-го схилу неба. Самого заходу сонця не видно було: його затуляли зарічні дерева. А над тими деревами жевріло вгорі у вечірній задумі декілька подовгастих хмаринок.