У лісі робилося дедалі тихіше. Густе комарине дзизчання, що стояло в повітрі, не порушувало тиші, а, навпаки, збільшувало її. Річка стишилася зовсім, ніби спинилася в течії, і тільки коли-не-коли пробігали по її рівній поверхні якісь ворушкі зморшки та ледве чутно булькала вода біля берега під кущами лози. Тим то не абияк стенулись обидва втікачі, коли близько несподівано скинулась із великим сплеском велика риба, мабуть, щука.
А після цього стало ще тихіше. Високо вгорі з свис-товим вимахом крил пролетіли над лісом дикі качки.
— Качки, — промовив тихо Василь, щоб хоч я-кимсь звуком людської мови прогнати важкий настрій.
Але Пилип Никифорович ніяк на це не озвався. Він, бачилось, утратив охоту говорити, — так його приголомшило те, що так несподівано скоїлось. Йому було сумно, що „повстання" почалося не так, як він собі уявляв. Він сподівався, що це буде всенародний, повний небаченої краси зрив, а він вестиме народ у бій так, як вели маси проводирі Великої французької революції чи Паризької комуни... Ну, а в їхнім теперішнім становищі ніякої такої краси, зрозуміла річ, не було. Навпаки, було щось жалюгідне...
Василь, перевернувшись на спину, дістав рукою гілку шипшини, зірвав і став жувати терпко-кислу, зовсім ще зелену ягоду.
Чи треба казати, що під цю хвилю бідолашний парубок думав не тільки про те, де їм ночувати, а й про те, що їм їсти ? В животі йому, справді, починало вже добре смоктати: що роби — не роби, а їсти треба.
Проте, знаючи, що на це ніякої ради тут покищо не може бути, він не відважувався знімати про їжу мови.
Поночіло. Тиша гускла й заливала все, заціплювала.
Коли це враз до напруженого слуху втікачів добувся виразний тріск сухого гілля — як від людської ходи. А саме ж цієї ходи вони, видима річ, найдужче й боялись!
До них щось ішло! Якась могутня сила підкинула обох на ноги -— переляк! сподівання всього найгіршого! Глянуть — аж справді: з „просвіту" до них іде, вилізши, мабуть, з кущів, якийсь чоловік. А в руках у того чоловіка якась палиця, наставлена вперед. Як ізмигну-ти оком — ще було досить видно, щоб роздивитись, обидва зрозуміли, що то: то була рушниця, взята на-поготову.
Василь (думка була, мабуть, тікати) кинувся на кущ терну, влип у нього і так стояв, а Пилип Никифорович якось механічно (бо ніякою свідомістю цього не пояснити) ступнув у воду — у взутті, у штанях — зайшов по коліна і теж спинився.
— Свої це! — гукнув чолов'яга, зблизившись до поторопілих утікачів, але рушницю тримав і далі напоготові. — Є зброя?
Він був у військовій шинелі й кашкеті.
Пилип Никифорович підніс угору руки, Василь і собі похопивсь так зробити, хоч і не думав, що це врятує...
— Ки-ир! — розітнувся вгорі горлатого птаха крик — птах пролетів нерівно, наче перевертався в темному повітрі. — Ки-ир! Кир...
Всі троє стенулись. Птах повернувся з своїм кажа-нячим летінням, не долетівши до середини річки, немов хотів ближче придивитись до незвичайної зустрічі трьох людей. Над їхніми головами зашелестіли його крила.
— Виходь з води! — скомандував солдат. Пилип Никифорович забулькав до берега, держачи
й далі руки над головою, ніби так яку вагу піддержував. Василь теж не опускав рук — мов би їх угорі поприв'язував хто.
Побачивши, що в горопах ніякої зброї немає, солдат опустив рушницю і сказав, що він повстанець, що живе вже давненько в лісі, а за ними слідкував, поки не добрав, хто вони.
— Тепер нам, гуртом, охвітніше буде, — зробив висновок.
Пилип Никифорович і Василь полегшено зідхнули й опустили руки. А солдат сів на землю, поклав обік себе рушницю і взяв розв'язувати торбу, що висіла у нього через плече.
— Будем вечеряти, — сказав.
Пилип Никифорович та Василь і собі посідали. Пилип Никифорович заходився викручувати воду з холош, обтягуючи їх навколо ніг. Солдат, бачивши це, засміявся, кивнув головою на його мокрі ноги.
— Чудасія! І чого б я ото в воду ліз?.. Призволяйтесь, бо в вас же, я бачу, нічого нема...
Він вийняв із торбини хлібину та (мабуть, бо вже було невидно) шматок сала і став різати на просланій торбі спочатку хліб, а потім сало. А ріжучи, пояснював, звідки в нього „припас".
— Це я сьогодні вранці в однієї баби, що ішла до Самарчика на базар, купив за три огляди...
Василеві покотилася в роті слина, він поглянув на вчителя — як той ставиться до сказаного.
Тепер, заспокоївшись, він знов визнавав його за вчителя. Ба більше: у нього виринав тепер здогад, що цій їхній пригоді винен, може, не так Пилип Никифопович, як він сам, бож він якось зрадив був їхню таємницю в розмові з Настею Німцівною, а та могла сказати (з помсти за Оксану) своєму дядькові — лататтянсь-кому волосному старшині.