Але Пилип Никифорович не хапався „призволя-тись", ба ще й промовив:
— Треба якось інакше добувати харчі. Ми ж за справедливість повстаємо, а будем грабувати!
Солдат подивився на Пилипа Никифоровича, на його одяг.
— Ти, мабуть, з учителів ? — спитався.
Пилип Никифорович сказав, що то нічого, що він з учителів, а потім і собі запитав солдата, яка в нього програма.
— Яка програма?
Виявилось, що він про це ще не думав. Йому спалив Чернов хату за те, що він був за більшовиків у комітеті, і він мусив, рятуючи життя, іти в ліс. А в комітет його тоді вибрали, хоч він і відмовлявся.
Вже було зовсім темно, і не видно було, який він в образ. Замість обличчя в нього була темна пляма, і тільки зуби, що ними він ірвав, витягуючи, як ґуму, цупке сало, блищали від якихось решток світла (він сидів передом до заходу).
Пилип Никифорович, зрозумівши, що перед ним „сировина", яку ще треба „обробити", жваво загомонів в агітаційному запалі (страх отой і збентеження зникли в нього вже цілком).
— Слухайте ж сюди... як вас? — звернувся він до дядька-солдата.
— Люди дражнять Овечкою... Овечка Йван... так і ви називайте.
— Так от, товаришу Овечко. Ми повстаємо за справедливість і через те нам треба сахатися грабунків та розбою, як вогню. Розбої — це витвір старого режиму: До цього людей примушували злидні. Он у Крапоткі-на, в його книзі „Хліб", про це ясно сказано...
— Еге, воно таке, — згодився слухач і їв далі своє сало, голосно плямкаючи.
Василь відвернувся, щоб не слухати того смашного плямкання, — прислухався до тиші лісової. У лісі геть залитому чорною пітьмою, загусклому від того в суцільну чорну масу, стояла глибока похмура тиша. Вода в Самарі, теж уже, чорна, як смола, навіть не булькала, і тільки зрідка пробігали по ній якісь незрозумілі блискітки-іскри.
У високому небі яскріли повні зорі, і ті зорі робили ніч урочистою, далекою від людських лісових поневірянь.
Повечерявши, Овечка почав ховати недоїдений хліб та сало в торбу. Проте ще раз спитався, звернувшись до своїх нових товаришів:
— Так не будете їсти?
Василеві ворухнувся в роті язик, він хотів сказати, що їстиме, бо вже був тієї думки, що в їхніх теперішніх умовах оту теорію про справедливість треба трохи змінити. Але Пилип Никифорович похопивсь відповісти й за себе, й за нього, свого учня:
— Ні.
— Ну, як знаєте...
Він поклав торбу під голову, рушницю — надівши ременя на руку, — під бік, натяг комір шинелі на голову і сказав, що буде спати. Через деякий час почулося його сонне дихання.
Пилип Никифорович ліг, боляче зігнувшись: йому було холодно від мокрих штанів. Василь лежав і думав про те, що скоро не зможе заснути. Почали докучати комарі.
— Дзі-і, — ударив один комар у вухо, — і-і...
— Дзі-і, — ударив, другий: — ось-ось він...
Василь підвів голову, відганяючи цим рухом уїдливих пискунів. Коли це як не розітнеться по всьому лісі страшний нелюдський регіт. Регіт цей повторила темна стіна зарічного лісу, повторив увесь моторошний глиб лісу.
— Ах-ха-ха...
Василь не знав, що то за крик, бо йому ніколи не поводилось ночувати в лісї, але те, що це був „нелюдський" крик, заспокоїло його. Хай буде що завгодно, — аби не люди! Та не встиг він голови на лікоть опустити як зовсім близько залунало перегукуване луною собаче гавкання.
— Гавк, — і відгук луни. — Гавк-гавк, — і відгук
луни.
Переляканий парубок напружено, усім своїм єством прислухався: з собаками могли бути люди! Прос-тягши руку по землі, Василь штовхнув Пилипа Никифоровича.
— ... Собака? Де? — злякано озвався той, скинувшись усім тілом. Він, либонь, устиг був задрімати і гавкання сам не почув. Прочумавшись, але теж не підводячись із землі, він смикнув за ногу Овечку. Той підскочив, хапнувшися за рушницю. Стали утрьох прислухатись.
Але скрізь було тихо. Ліс спав чорною мовчазною масою, навколо, здавалося, зводилися гори.
Потроху налякані лісовики знову заспокоїлись.
Після цього до Василя прийшла Оксана. Вона притулилася щокою до його щоки і шепотом говорила про своє палке кохання: „Мій любий Вас! То нічого, що ти революціонер, а я попівна: твоя віра — моя віра..."
— ... Дзі-і, — влип комар у вухо, і Василь, ужалений, прокинувся, ще зовсім виразно відчуваючи поцілунок.
Над лісом стояв уже ранок і ясніла свіжа, відволожена за ніч синява неба. Дерева, що стояли із східнього боку, отой сосновий частокіл, горіли в своїх верховіттях вогнем схованого за ними сонця. З-поза бору зводився гарячий день, і його сяйво діставало вже зарічні осики, що весело блищали своїм білобоким листям та білими стрункими стовбурами.